Великий день Бородіна Ми споминаючи на тризні, Казали: «Йшли ж бо племена, Біду готуючи Вітчизні; Європа чи не вся була? Чия зоря її вела!.. Та ми стояли твердо в полі, Навалу стримавши прояв, Племен, покірних гордій волі, І спір нерівний рівним став. І що ж? Забули, як хто біг У навісній вони годині; Забули руський штик і сніг, Що славу їх загріб в пустині. Старий бенкет їх манить знов, – Хмільна для них слов’янів кров; Та тяжко буде їм в похміллі; Та довго сон лежать велів, В тіснім, холоднім новосіллі, Під злаком півночі полів! Ідіть до нас, де Русь гуде, Та знайте ж ви, чванливі гості! Вже Польща вас не поведе, Через її ступнете кості!..» Збулось – і в день Бородіна Знов наші вторглись знамена В проломи скорені Варшави; І Польща, як при втечі полк, На землю кида стяг кривавий – І бунт роздавлений замовк. Того не нищим, хто впаде, Хоч перемоги в нас чималі; Не кажем ворогу ніде Того, що давнії скрижалі Несуть в переказі німім; Не спалим ми Варшави їм; І Немезіди їм ні разу Не вгледіть гнівного лиця, І не почути їм образи Від ліри руського співця. Ви ж, баламути всіх палат, Легкоязичнії витії, Ви чернь скликали, наче кат, Брехливі недруги Росії! І що взяли? Чи справді рос – Блідий, розслаблений колос? Чи ще для вас північна слава Пустенька притча, лживий сон? Скажіть: чи скоро нам Варшава Припише гордий свій закон? Куди відсунем стрій твердинь? За Буг, до Ворскли, до Лимана? За ким залишиться Волинь? За ким вся спадщина Богдана? М’ятежні визнавши права, Чи відійде від нас Литва? А Київ наш, що злотом сяє, Цей пращур руських городів, Чи він з Варшавою з’єднає Святиню всіх своїх гробів? Ваш буйний шум і хриплий крик Злякав царя і Русь велику? Хто ж головою в нас поник? Кому вінець: мечу, чи крику? Чи сильна Русь? Війна і мор І бунт, чужої бурі хор Її злостиво потрясали, – Та гляньте: все стоїть вона! А навкруги всі сили впали – І Польщі доля вже ясна... В нас перемога! Славний час! Росіє! Встань і возвишайся! Греми ж, о радосте, у нас, Але тихіше там звивайся Навкруг одра, де спить наш друг, Могутній месник злих наруг, Хто переміг вершини Тавра, Хто упокорив Ерівань, Кому суворовського лавра Вінок сплела потрійна брань. Із гробу звівшися свого, Суворов бачить бран Варшави, – Затрепетала тінь його Від сяйва звершеної слави! Благословляє він той бій, Твої страждання, спокій твій, Твоїх соратників звитягу І вісті подвигу твого, І внука, що летить за Прагу, Нащадка юного свого. Андрій Малишко ?