Жаданий день настане скоро, – Мені п’ятнадцятий мине. Як він мене підніме вгору! Та вже й тепер байдужим зором Ніхто не зміряє мене. Я вже не хлопчик – випну губу І можу вуса ущипнуть. Поважний я, мов дід беззубий; Ви чуєте мій голос грубий, Лиш спробуй хто мене штовхнуть. До серця дамам я, ласкавий І скромний... Але єсть одна, – У неї зір такий лукавий, А колір щік такий смаглявий, – Миліша за життя вона. Вона і владна і примхлива, Дивуюсь сам її уму. І жах, яка вона ревнива. Усі байдужі їй на диво, – Мені доступна одному! А вчора – цього не забути! – Клялась, якщо посмію знов Хоч раз на іншу позирнути, То дасть вона мені отрути, Тож ось яка її любов! Втече зі мною хоч в пустиню, Їй осуд, кривда – не страшні. Хотіли б знать мою богиню, Мою севільськую графиню? Я не назву її, о ні!
1 Це вік Керубіно (франц.).
|