|
О, хто б ти там не був, чиї ласкаві співи Мого відродження вітають день щасливий, Чия рука мою потиснула, палка, Дорогу вказує і подає ціпка; О, хто б ти там не був: старик, в душі натхненний, Чи юних літ моїх товариш староденний, Чи отрок, діткнутий цілунком муз живим, Чи статі ніжної сумирний херувим, – Розчулений, тобі я дякую душею. Поза увагою живу я будь-чиєю, В гіркій самотності ідуть за днями дні, І дивно похвали й привіти чуть мені. Смішний – хто співчуття у світа вимагає! Холодная юрба поета розглядає, Немов заїжджого фігляра: якщо він Думки їй висловить, що йдуть з душі глибин, І вистражданий вірш, пронизливий, як стріли, Ударить по серцях з незнаним чаром сили, – Вона в долоні б’є і хвалить, чи, бува, Десь головою вслід несхвальною кива. А як пойме співця раптове хвилювання, Чи втрата скорбная, ув’язнення, вигнання – «Тим краще, – здіймуть враз суворі судді шум. – Тим краще: набере він мрій нових і дум І нам їх передасть». Та в щасті, серед світу Поет не знайде, ні, сердечного привіту, Коли десь боязко німує щастя те...
|