|
В дитинстві школу пам’ятаю я І кожного ровесника свойого; Була то жвава, гомінка сім’я. Смиренна і одягнена убого, Але велична вродою жона За нами завше слідкувала строго. Привітним, щирим голосом вона Почне розмову із дітьми бувало, І настає у школі тишина. Я пам’ятаю й досі покривало У неї над очима на чолі. Та я вслухався в ті розмови мало. В моїй душі бентеження й жалі Будила та краса очей красивих, Вуста спокійні і слова незлі. Цураючись її порад зичливих, Я потай криводушно міркував, Тлумачив хибно зміст розмов правдивих. Я дуже часто крадькома тікав В чудову темряву чужого саду, Де штучний склеп з порфірних скель стояв. Мене там ніжив клекіт водоспаду, Я мріям віддавав свій юний ум І в них знаходив щастя і відраду. Любив я світлих вод і листя шум І в тінях білі мовчазні кумири, – І на обличчях їх відбиток дум. Все – циркулі із мармура і ліри, Мечі й сувої в кам’яних руках, Вінки із лавра, на плечах порфіри, – Все це наводило на мене страх, І пробігав тоді вогонь по крові, Сльоза натхнення сяяла в очах. Найбільш мене два витвори чудові Зачарували в зелені отій: То біси два, два ідоли казкові. Один (Дельфійський ідол) молодий, Був повний гніву, гордий, страхітливий, І сила, й гнів у нього неземний. А другий, по-жіночому звабливий, В моєму серці сумнів викликав – Невірний ідеал, але красивий. Себе я перед ними забував, То я горів, то холод, як з могили, По тілу йшов, волосся піднімав. Бажання насолод мене манили. Даремно був я молодим: в цей час Нудьга та лінощі мене томили. Сумний бродив я, поки день не гас, Між підлітками – і кумири саду Тінь кидали на мене раз у раз.
|