|
Коли далеке спогадання Мене гризе в самотині, Й напівзабутеє страждання, Мов тінь, ввижається мені; Коли, людей щодня стрічавши, Втекти в пустелю хочу я, Їх голос кволий занедбавши, – Тоді лечу крізь забуття Не в світлий край, де небо сяє І сипле бризки огневі, Де хвилі теплі і живі, Де море мармур обливає, Де лавр і темний кипарис На волі пишно розрослись, Де був Торквато величавий, Де і тепер у млі нічній На скелі в далині дзвінкій Знов ожили плавця октави. Я прагну мрією ясною До хвиль північних берегів. Мені між білою грядою Відкритий острів заяснів. Печальний острів – берег дикий, Де зимова росте брусника, Все тундра блякла укрива Й холодна піна підмива. Сюди нерідко запливає Одважний півночі рибак, Тут мокрий невід розстеляє І палить вогнище сяк-так. Сюди розбурена негода Заносить вутлий човен мій.
|