|
Прощай, моя красо-калмичка! Ледь-ледь, на зло бажань моїх, Не понесла похвальна звичка Мене серед степів п’янких З кибиткою батьків твоїх. Розкриті очі в тебе вузько, Широкий лоб і ніс плаский, Ти не лопочеш по-французьки, Стан шовком не стискаєш свій; І хліба перед самоваром По-англійськи не кришиш ти, Ти не захоплена Сен-Маром, Тобі Шекспіра не сягти, І ти у мріях не витаєш; Коли в нудьзі душа живе, Ти не співаєш: «Ma dov’e»1, Галоп в зібранні не скакаєш... Навіщо? – Півгодини ті, Поки лиш коней запрягали, Мій ум і серце хвилювали Краса і зір твої прості. Чи не те саме, друзі гожі: Забутись від порожніх мрій В блискучій залі, в модній ложі, А чи в кибитці кочовій?
1 «Та де...» (італ.)
|