|
Ні, не підхлібник я, коли царю Свобідну похвалу складаю, Чуття я сміло висловляю І серця язиком лиш говорю. Його я справді полюбив. Він сильно, чесно править нами. Росію все ж він оживив Війною, і надіями, й трудами. Хоч і киплять в нім сили молоді, Дух не жорстокий в нім державний; Тим, кого він карає явно, Він в тайні ласку робить іноді. На вигнанні мій вік ішов, Терпів я з милими розлуку, Аж поки царську не подав він руку Мені, – і ось я з вами знов! В мні він ушанував вітхнення, Освободив думки мої оп’ять, – То чи в зворушенні сердечнім Не мушу ж я хвалу йому співать? Підхлібник я? Ні, бритчикйі Лукавий Бува підхлібник; на царя хіба Накличе горе, з прав його держави Обмежить лиш прихильність до раба. Він скаже: «Май в погорді всі народи! Здуши природи голос вільний!» Він скаже, що просвіти плоди – Розпуста й дух до бунту схильний. Біда краєві, де підхлібники й раби Самі, лиш близькі до престолу, А небом вибраний слівець Мовчить, схиливши зір додолу.
|