Хто знає край, де небо сяє В небаченій голубизні, Де море тепле в тишині Старі руїни обмиває; Де вічний лавр і кипарис На волі гордо розрослись; Де жив Торквато величавий; Де й нині хвиль морських прибій На Адріатиці ясній Повторює його октави; Де Рафаель живописав; Де в наші дні різець Канови Слухняний мармур оживляв, Де Байрон сам у дні грозові Страждав, любив і проклинав. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . О чарівний, чудовий край, Натхнень країна величава, Людмила бачить древній рай, Твою пророчу горду славу. На березі розкішних вод, Коли час оргій наступає, Навкруг її кипить народ, Її у захваті вітає. Людмила в красоті своїй, Все вкупі – млосній і живій, Синів Авзонії чарує, За нею натовп їх мандрує, Одразу покорившись їй. Цей рай південної природи, Цю синь небес, ці ясні води, Ці чудеса мистецтв німих, Вся повна почуттів палких, Людмила наша оглядає, Дивується на самоті, Але нічого в красоті Від неї кращого немає. Так сяють очі молоді, Що не зрівнятися Кіпріді. Їх дві... Здається, що тоді Страждає мармур сам в обиді. А чи задумавшись, одна В мовчанні дивиться вона На ніжний образ Форнаріни, Чи на Мадонну чарівну – Красу Людмили неземну Не порівняти до картини. Скажіть мені, який співець, Палаючи святим горінням, Чий пензель, чий меткий різець Відтворить нашим поколінням Ті риси, світ яких не знав? Де ти, о скульпторе незнаний, Щоб ту красу ти передав? Ти бачив, славою вінчанний, Наш Рафаель, красу таку? Забудь єврейку у замрії, Колиску богову легку, Збагни відради неземнії, Збагни всю радість в небесах, Нам інший образ дай Марії, З дитятком іншим на руках. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
1 Чи знаєш ти край... Вільг(ельм) Мейст(ер). (Гете).
|