|
Чудова ніч! Мороз пекучий, Блакить безхмарна – мов блискучий Покров піднісся в вишині, Увесь гаптований зірками. В будинках темно. Мовчазні Стоять ворота під замками. Народ покоїться вві сні; Затихнув крик і шум торговий; І тільки гавка пес дворовий Та ланцюгом дзвінким гримить. Уся Москва спокійно спить, Забувши острах тріпотливий. Але і зараз в тьмі нічній На площі страти вид жахливий. Скрізь катувань сліди на ній: Ось труп людини задубілий, Он стовп, он казани, і в них Смола, знаряддя мук страшних; Там плаха звалена, та вила; Залізні ковані зубці, Кістки у купах жару тліють, На палях скорчені мерці В морознім тумані чорніють... Недавно тут червона кров Круг плахи розтікалась обіч, І стогін линув знов і знов, Та смертний сон усе зборов, Загарбавши багату здобич. Хто ж там? Чий кінь щосили мчить Поміж страхіть, чимдуж тупоче? Хто на весь голос гомонить, Свистить у тьмі глухої ночі? Хто він? – Опричник молодий. Побачення прискорить мріє, Бажання в грудях пломеніє, Говорить: «Коню мій баский, Мій вірний коню! мчи мерщій! Мерщій!..» Та враз кінь з непокою Стрясає гривою густою І зупиняється. Висів На шибениці край дороги Людини труп. І вершник строгий Промчати попід ним спішив, Та борзий кінь басує, б’ється, Під нагаєм хропе і рветься Назад. «Куди ти, коню мій? Чого злякався тут, баский? Тож ми тут вчора гарцювали, Тож ми розлючено топтали, Палаючи завзяттям, тих Царевих зрадників лихих! Тож кров’ю їхньою покрито Твої підковані копита! Тепер невже їх не впізнав? Мій борзий коню, мій завзятий, Мерщій!..» І під глаголь проклятий Скакун натомлений промчав.
|