Прийми цей череп, Дельвіг, він Належить-бо тобі по праву. Бароне! знаю я один Його готичну давню славу. Поважний череп цей не раз Парами Вакха нагрівався; Литовський меч в недобрий час Об нього з брязкотом вдарявся; Крізь кістку цю не проникав Живлючий промінь Аполлона; Ну, словом, череп зберігав Сам мозок преважкий барона, Барона Дельвіга. Барон, Звичайно, був мисливець славний, Їздець і друг бокала справний, Гроза васалів та їх жон. Такий був, друже, вік казковий, І предок твій міцноголовий Запав би у великий страх, Коли б ти в нього на очах Не в одягу з’явився ратнім. А в окулярах, в ароматнім Вінку, із лірою в руках. Небіжчиком в церковній книзі Його давно хтось записав І з предками своїми в Ризі Давно він непробудно спав. Оселя вічності барона Задовольнила, хоч сумна, Пастора казань похоронна, І давня на гербі корона, І епітафія дурна. Та в час, як в світі неспокійно, Спокою мертвяків кінець. Патлатий син землі, подвійно І математик, і співець, Буян замислений, поважний Хірург, юрист, фізіолог, Ідеолог і філолог, Коротше вам – студент присяжний, З кривою люлькою в зубах, В плащі, з києм вусатий птах – З’явився в Ризі. Там чванливо В шинках почав він пінить пиво, В диму тютюннім, як умів; Бродить над берегами моря, Про Лотхен мріяти, чи з горя То віршувать, то бить купців. Студент під сходами трактира В комірці темній жив один; Там замість люстер і картин, Короткий плащ, картуз, рапіра Висіли на стіні рядком. Напівпочерканий альбом, І твори Фіхте і Платона, Та два ще східні лексикони Лежали вкупі, у кутку, У павутиннім сповитку, – Предмет захоплень різнородних Ученого й щурів голодних. Розкошів марних та пустих Мислителі не прагнуть віщі; Вони сміються з примх людських, Свистять безжурно на горищі. Помірність, так казав мудрець, Серця високі позначає. Однак студент чи пак співець Важливу ваду помічає У побуті: йому предмет Був необхідний – це скелет, Предмет науки потаємний, Предмет корисний і приємний Очам і серцю, що й казать! Та де йому скелет дістать? Раз у неділю, кия взявши, Зійшовсь він з кістером міським; І зразу ж, на увагу взявши Служіння й вдачу, добру завше, Він вирішив здружиться з ним. За кухлем пива безтривожно Він серце кістеру відкрив Та й каже: «Друже, чи не можна, Щоб ти у вільний час повів Мене в підвал, який кістками Весь повен, щоб поміг ночами Скелета винести на світ? Айдеським богом присягаю, Він – дружби запорука, знаю, Він до кінця життя, браток, Мій прикрашатиме куток». І кістер здивувавсь немало. «Що за бажання? Чи не гріх? Іти до темного підвалу, Тривожить мертвих там зухвало І вкрасти одного із них! І хто ж це? Він, гробів хранитель! Що скажуть мертві тут? Стривай!» Та пиво, страху усипитель, Гнівної совісті смиритель. Всім сумнівам поклало край. Ну, що ж, хай так! Дає він слово: До ночі буде все готово, І другу призначає час. І попрощались. День погас; Настала ніч. Плащем прикритий, Стоїть герой наш знаменитий, Де вхід в притулок гробовий, І з ним злочинний кістер мій, Тримаючи ліхтар розбитий, Готов на подвиг свій страшний. І от вищить замок іржавий, І двері верескливі чуть – Одважні витязі ідуть В підвалу морок величавий; У світлі ліхтаря блідім, Склепіння всяявши, мов дім, Ідуть – і відгомін могильний, Зніяковілий та безсильний, Протяжно вторить звук ходи. Розкинулись гробів ряди; І скрізь – щити, герби, корони; В гнитті чванливому кругом Заснули непробудним сном Високороднії барони... Я б ніяк не насмілився залишити рими у цю поетичну хвилину, коли б твій прадід, гроб якого потрапив під руку студента, вирішив за себе вступитися, схопивши його за комір, або погрозивши йому кістяним кулаком, або якось інакше виявивши своє незадоволення; на лихо, викрадення відбулося благополучно. Студент по частинах розібрав усього барона і напхав кишені його кістками. Повернувшись додому, він дуже вправно зв’язав їх дротом і таким чином склав собі дуже пристойний скелет. Та незабаром чутка про перенесення баронових кісток з погреба в трактирний закуток поширилась по місту. Злочинний кістер позбувся місця, а студент був змушений тікати з Риги і, в зв’язку з тим, що обставини не дозволяли йому брати з собою майбутнього, він, знову розібравши барона, роздарував його своїм друзям. Більша частина високородних кісток дісталася аптекареві. Моєму приятелеві Вульфу дістався у подарунок череп, і він тримав у ньому тютюн. Він розповів мені його історію і, знаючи, як я тебе люблю, уступив мені череп одного з тих, кому я зобов’язаний твоїм існуванням. Прийми ж цей череп, Дельвіг: він Належить-бо тобі по праву. Візьми його, цей прах і тлін, В благопристойную оправу. Цей витвір гроба й темноти Перетвори в розважну чашу, Вином кипучим освяти І запивай уху та кашу. Співця Корсара уявляй. Бенкет варягів сатанинський В домашніх учтах воскрешай, Або, як Гамлет-Баратинський, Над ним у мріях потопай: Життя це мертвий проповідник, Натхнення в ньому ти лови; Для мудреця, як співбесідник, Він варт живої голови.
|