Поет іде – відкриті очі, Й навряд чи бачить він кого. Та десь узявся перехожий, За одяг смикає його. «Скажи: без цілі чом мандруєш? Ти ж ледь височини досяг, А долу дивишся й прямуєш, І вабить до низини шлях. Стрункий наш світ – смутний твій погляд, Неспокій твій – без плоду жар. Дрібниці, а не сенсу повне, Ти наділяєш міццю чар. Для геніїв тропа – до неба, В неволі істинний співець: Нехай дає йому натхнення Піднесеного лиш взірець». – А нащо в балці вітер грає, Здіймає листя, крутить пил, – На нього ж корабель чекає, Чекає на волозі хвиль. Чому від гір, чому повз вежі Летить орел, страшний, важенний На чахлий пінь? Спитай його. Спитай, арапа чом свого Обрала серцем Дездемона, Як ясний місяць – ніч, імлу? Тому, що вітрові й орлу, І дівчині – нема закону. Так і поет: мов буревій, Що хоче, те і носить він, І вільно, мов орел, літає Й не стане дозволу просить: Мов Дездемона, обирає Кумир, щоб серцеві – любить.
|