|
Щасливий я, що залишити можу Набридлий шум столиці і двора, Втекти сюди, в безлюдяні діброви, На береги цих мовчазливих вод. Чи скоро ж то вона з глибин річкових Підніметься, як рибка золотая? Яке солодке з’явлення її Із хвиль ясних, при місячному світлі! Обплутана волоссям зеленавим, Вона сидить на березі крутім. До ніг струнких і білих ясні хвилі Ласкаються, зливаючись, дзюрчать, А очі то померхнуть, то засяють, Немов на небі мерехтливі зорі. Нема дихання з уст її – але ж Пронизливий вологих синіх уст Холодний поцілунок без дихання, Томливий і солодкий; в літній жар Холодний мед для спраги не солодший. Коли вона грайливими перстами До кучерів моїх сягне – тоді Раптовий холод жахом пробігає До голови, і серце гучно б’ється, В любові завмираючи томливій. І в мить оту я рад лишить життя, – Стогнать я хочу й пить її цілунки. А слово в неї... І які ще звуки Зрівняти з ним – дитини перший лепет, Дзюрчання вод, чи в травні шум небес, Чи ті дзвінкі Бонна Слав’я гуслі.
|