Під снігом сивини похмуро загасав
Із Катерининих старих орлів єдиний,
Зважнівши крилами, він небо забував
І Пінда гострі верховини.

В ту пору ти вставав, і ти його зігрів:
Підніс він до небес і крила, і зіниці
І шумно звеселивсь, і радо полетів
Навстріч ясній твоїй денниці.

Мордвінов, недарма любив тебе Петров:
Гордиться з тебе він і поблизу Коціта.
Ти ліру виправдав, ніколи ти не йшов
На зраду віщого піїта!..

Як славно ти здійснив проречення його!
У сяйві доблесті і слави, і науки
На радах ти стоїш біля поста свого,
Новий незламний Долгорукий!

Так, в пінявий потік скотившися з вершин,
Стоїть міцний стрімчак – і марно грім гуркоче,
Грунт марно тріпотить, і хвиля б’є між стін,
І увивається, й хлюпоче.

Один, на рамена тяжкий піднявши труд,
Не відаєш ти сну над царською казною;
Убогий лепт вдови й скарби сибірських руд –
Священне все перед тобою.
Євген Дроб’язко?