Під снігом сивини похмуро загасав Із Катерининих старих орлів єдиний, Зважнівши крилами, він небо забував І Пінда гострі верховини. В ту пору ти вставав, і ти його зігрів: Підніс він до небес і крила, і зіниці І шумно звеселивсь, і радо полетів Навстріч ясній твоїй денниці. Мордвінов, недарма любив тебе Петров: Гордиться з тебе він і поблизу Коціта. Ти ліру виправдав, ніколи ти не йшов На зраду віщого піїта!.. Як славно ти здійснив проречення його! У сяйві доблесті і слави, і науки На радах ти стоїш біля поста свого, Новий незламний Долгорукий! Так, в пінявий потік скотившися з вершин, Стоїть міцний стрімчак – і марно грім гуркоче, Грунт марно тріпотить, і хвиля б’є між стін, І увивається, й хлюпоче. Один, на рамена тяжкий піднявши труд, Не відаєш ти сну над царською казною; Убогий лепт вдови й скарби сибірських руд – Священне все перед тобою.
|