|
Наташа – донечка купця – Три дні десь пропадала, Вночі, збілівши із лиця, Прибігла, ледь не впала. Хотіли в домі запитать Отець і мати – що казать, Наташа їм ні слова, Тремтить – і вся розмова. Тужили мати і отець І знов її питали, І відступились під кінець, А таїни не взнали. Зробилася Наташа знов Рум’яна, жвава до розмов, Пішла, щоби не нидіть, За ворітьми посидіть. Біля воріт, в вечірній час, З подружками своїми Сиділа дівчина – і враз Промчалась перед ними Весела тройка з молодцем, А коні дзвонять бубонцем. Він, в санях ставши, править І гонить всіх, і давить. Він, порівнявшись, подививсь, Наташа погляділа. Він, наче вихор, мимо звивсь, Наташа помертвіла. Мерщій у дім вона біжить: «Він! він! впізнала!.. – всім кричить, – Він, певне він! – всі чуйте. Держіть його! Рятуйте!» Журливо слухає сім’я, Хитає головою; Отець їй: «Донечко моя, Не крийсь переді мною. Образив хто тебе, скажи, Хоч тільки слід нам покажи». Наташа плаче знову І не веде розмову. На ранок сваха просто в дім Негадано заходить, Наташу хвалить, а по тім Із батьком річ заводить: «У вас товар, у нас купець; Собою хлопець молодець, Стрункий та ще й моторний, Проворний і зговорний. Багатий він, ні перед ким Не кланяється в ноги, Боярам рівний він усім, Живе він без тривоги; А нареченій дасть у дар Перлини й шубу і янтар, І персні золотії, І плаття парчевії. Учора бачив молодець Її з товаришками; То й по руках ми, та й кінець, Та в церкву з образами?» Вона сідає до стола, Веде розмову спроквола, А наречена ходить І місця не знаходить. «Я згоден, – промовля отець: – Іди благополучно, Моя Наташо, під вінець, Одній в світлиці скучно. Не вік в дівицях вікувать, Не все голубці воркувать, Пора гніздечко мати, Щоб діток сповивати». Наташа з лавки підвелась, – Сказати щось береться, Враз заридала, затряслась, І плаче, і сміється. Руками сваха в поли б’є. Води стуленої дає І ллє всі лишки з чаші На голову Наташі. В зажурі охкає сім’я. Отямилась Наташа І каже всім: «Покірна я, На те вже воля ваша. Покличте жениха на пир, Печіть хліби на люд, на мир, На славу мед варіте, Та суд на пир зовіте». «Бажай, що хочеш, в цюю мить, – Готов тобі в забаву З життям віддати!» – Пир гримить, Готують все на славу. Ось гості чесні в дім найшли, За стіл Наташу повели. Подружки в співах плачуть, Аж от і сани скачуть. От і жених – всі за столи Накриті вже зарані; Пить за здоров’я почали, Все шумно, гості п’яні. Жених«А що ж це, друзі, бачу я, Щось наречена тут моя Не п’є, не їсть, не служить, Об чім голубка тужить?» Наташа глянула з-під вій: «Дівочу маю вдачу! Неспокій у душі моїй. І день і ніч я плачу: Недобрий сон наснивсь мені» Отець їй: «Що ж у тому сні? Все повідай, я прошу, Дитя моє хороше». «Приснилося багато див! – Зайшла я в ліс дрімучий, Було вже пізно; місяць плив І сяяв із-за тучі; Я з стежки збилась; в глушині Не стрілось ні душі мені, Лиш сосоння зелене Шуміло біля мене. І раптом, ніби наяву, Хатина в млі туманній. Я стукаю – мовчать. Зову – Мовчанка; я в благанні Ввійшла до хати та й боюсь; Палає свічка, я дивлюсь – Там срібло, злото сяє, Але людей немає». Жених«Яке ж у сні такому зло? Забудь свою турботу!» Наречена«Чекайте, далі що було. На срібло і на злото На сукна, килими, парчу, На новгородську ту камчу Я мовчки любувалась І дивом дивувалась. І раптом крик і кінський топ... Хтось їде в хату ніччю. Тож я мерщій дверима хлоп, – Сховалася за піччю. Багато чую голосів... Зайшло дванадцять молодців, І з ними голубиця Красуня йде дівиця. Зайшли усі, юрба густа, Ікон не помічають. За стіл сідають без хреста І шапок не знімають. На першім місці старший брат, Молодший поруч, ніби сват, Ліворуч голубиця Красуня та дівиця. Від крику й сміху аж гуло, Співають, смокчуть брагу...» Жених«Яке ж у сні такому зло? Віщує він розвагу». Наречена«Чекайте, далі що було. Там все гриміло і гуло. Пир весело бушує, Дівиця лиш горює. Не їсть, не п’є, – за сніг біліш, І током сльози точить, А старший брат бере свій ніж, Присвистуючи точить; Зирнув на дівчину-красу І враз хапає за косу І вроду їй збавляє, Правицю їй рубає». Жених їй: «Що там не кажи, А це вже небилиця, Твій сон без лиха, не тужи, Повір, душа-дівиця». Вона питає напрямки: «З чиєї перстень цей руки?» – І стала на помості, І враз – устали гості. А перстень котиться й дзвенить, Жених тремтить, біліє; У гніві гості. Суд гласить: «В’яжіте лиходія!» Розкрили злочин в хвилі тій, Пішов на страту лиходій. Прославилась Наташа! І вся тут пісня наша.
|