|
Одкинувши і жаль в докорах, І заклики надій, бажань, В чужині йду вітчизни порох Струсить з мандрівницьких убрань. Замовкни, серця голос звичний, Що завжди чув я в давнину, Пробач, куток недоброзичний, Де світ уздрів я в первину! Даруйте, присмеркові тіні, Де дні мої текли в глуші, Всі повні пристрастей і ліні І снів задумливих душі. – Мій брате, в грізний день розлуки Всі думи серця – все тобі. В останній раз потиснем руки І скоримося ми судьбі. Благослови співця втікання, Десь в життьовому хвилюванні. Мій голос часом пом’яни. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
|