IКлянусь початком і кінцем, Клянусь мечем і полем бою, Клянусь зорі ясним вінцем, Клянусь молитвою святою2: Тебе я кинути не смів. Кого ж бо в лоно супокою Я од лихих очей одвів Своєю владною рукою? Хіба не я водою рік Втолив у тебе спрагу люту? Хіба не я тебе нарік, Щоб над усім ти мав могуту? Будь мужнім і цурайсь оман, Стезею правди вірно слідуй, Люби всіх сиріт, і Коран Лякливій тварі проповідуй. IIО жони, віддані пророку, На світі рівних вам нема. Ви й тіні боїтесь пороку, Вас тиша ніжно обійма. Живете скромно: ви цнотливі, Як вірні діви, незрадливі І чесні маєте серця Для втіх законних, соромливих, Нехай же око нечестивих Не узрить вашого лиця! Ви ж, Магомета вірні слуги, Як бенкет він благословить, Пророку не завдайте туги І марнослів’ям не смутіть. У злеті дум благочестивих Не любить він велеречивих І слів нескромних і пустих: Вшануйте ви його вітанням І ціломудреним схилянням Його невільниць молодих3. IIIНа мить збентежився пророк, Сліпця зачувши біля сходів4: Хай не осмілиться порок Його очам явити подив. В небесній книзі знаки є Не вередливим, о пророче; Ти слово провіщай своє Тому, хто слухає охоче! Чого ж бо гордий чоловік? Чи ж тим, що він родився голим, Що сам живе недовгий вік І помира недужим, кволим? Що бог його і умертвить, І воскресить – по власній волі? Що захища він кожну мить Його у радості й недолі? Що дав із рук йому плоди, І хліб, і фінік, і оливу, Благословив його труди І вертоград його і ниву? Та двічі ангел просурмить; І грім із неба чути буде: І брат од брата побіжить, І рідну матір син забуде. І всі до господа прийдуть, Спотворені великим жахом, І нечестиві упадуть, Покриті полум’ям і прахом. IVЗ тобою, боже, в давній днині Могутній мірятись хотів, Зухвалий у своїй гордині; Але ти враз його смирив. Ти рік: життя я посилаю І смертю все земне караю, Всім управляє длань моя. Я також, рік він, силу маю І смертю все земне караю, З тобою рівний, боже, я. Та упокоривсь він до краю Од гніву правого твого: Зі сходу сонце я здіймаю; На заході здійми його! VЗемля недвижна; небозводи Твоя рука, творець, здійма, Хай не падуть на сушу й води І не поглине нас пітьма5. Ти засвітив нам сонце ясне, Нехай же небу і землі Воно сіяє і не гасне, Як та лампада ув імлі. Молитися творцеві треба, Могутній він, бо вітром сам Хмарини гонить серед неба І холодок дарує нам. Він милосердний: він пророку Відкрив свій сяючий Коран, Тож вийдемо на путь широку, І хай спаде з очей туман. VIНедарма снились ви мені В бою з оббритими главами, Із кров’ю вкритими мечами, В ровах, на баштах, на стіні. Почуйте поклики щасливі, О діти спалених пустель, Ведіте бранок із осель, Давайте раду тій поживі! Ви переможці: слава вам, А малодушним вічний сором! Вони не йшли шляхом суворим, Не вірячи чарівним снам. На здобич ласі після бою, Вони покаялися враз, Кричать: візьміть і нас з собою; А ви скажіть: не хочем вас. Блажен, хто впав на бойовищі: Йому відкриється едем, Бо насолоди щонайвищі Здобув у битві він мечем. VIIУстань, боязливий: В печері твоїй Лампада священна До світу горить. Словами молитви, Пророче, розвій Думки сумовиті, Лукавії сни! До світу молитву Смиренно твори; І книгу небесну До світу читай! VIIIЗустрівшися в путі з убогістю людською, Не сій своїх дарів обачною рукою: Щедроту всю віддай ти небові сповна. В день суду божого, неначе буйна нива, Тобі, сіячу милостивий, Воздасть за всі труди сторицею вона. Коли ж ти, маючи своє земне надбання, Старчисі віддаєш нікчемне подаяння, І сам затискуєш свою жадливу длань, – Знай, всі твої дари подібні порошині, Яку дощі рясні змивають на камінні, Загинуть – господом понехтувана дань. IXНа бога мандрівник в путі нарікав: Від спраги томився і тіні шукав. Блукаючи довго пісками сипкими, В журбі безнадійній сумними очима Навколо дивився – і, стомлений, він Під пальмою вгледів колодязь один. До пальми тієї він враз поспішив І в спразі гарячій собі освіжив Водою пустелі язик і зіниці, І ліг і заснув поблизу від ослиці, – Над ним проминули літа немалі По волі владики небес і землі. Вже час подорожньому встати тому, Встає, й дивний голос почувся йому: -«Скажи мені, довго ти спав одиноко?» Відказує він: «Як ще сонце високо В ранковому небі світило мені; Від ранку й до ранку лежав я вві сні». Знов голос: «Ні, старче, ти довше проспав; Ти ліг молодим, а старим уже встав, Бач, пальма зотліла й колодязь холодний Геть висох до дна у пустелі безводній, Його у пустелі засипав пісок, Немає ослиці – лиш купа кісток». І горем убитий нещасний старик, Ридаючи, в тузі главою поник... І диво очам у пустелі постало: Минуле у новій красі забуяло. Знов пальма схиляє тінисте чоло, Заграло в колодязі знов джерело. І ветхії кості ослиці встають І тілом покрилися, рев її чуть. Відчув подорожній – прилинула сила, І юність воскресла його звеселила; Священні чуття переповнились в нім – І з богом рушає він шляхом своїм.
Примітки Пушкіна:
1 «Нечестиві, – пише Магомет (глава “Нагороди”), – думають, що Коран є зібрання нової лжі і старих байок». Думка цих нечестивих, звичайно, справедлива; але, не дивлячись на це, багато моральних істин викладено в Корані сильно і поетично. Тут подається кілька вільних переспівів. В оригіналі Алла скрізь говорить від свого імені, а про Магомета згадується тільки в другій або третій особі. 2 В інших місцях Корана Алла клянеться копитами кобил, плодами смоковниці, свободою Мекки, доброчесністю і пороком, ангелами й людиною і т. п. Дивний цей риторичний зворот зустрічається в Корані щохвилини. 3 «Мій пророк, – додає Алла, – вам цього не скаже, бо він надто ввічливий і скромний; але я не маю потреби з вами маніжитись» і под. Ревнощі араба так і дишуть у цих рядках. 4 3 книги Сліпець. 5 Погана фізика; але яка зате смілива поезія!
|