|
День непогожий згас; нічної тьми покров По небу стелеться свинцевою габою; Як привид неясний, за гаєм, над горою Туманний місяць ізійшов... Усе мені нудьгу на душу навіває. Далеко, в сяєві там місяць виринає. Повітря там дрижить в вечірньому теплі. Там море в розкошах хвилюється в імлі Під голубими небесами... От саме час: тепер горою йде вона На берег, шумними затоплений валами. Там, під священними шпилями Тепер вона сидить, печальна і одна... Одна... Ніхто при ній не плаче, не сумує; Ніхто її колін в безумстві не цілує; Одна... чужим устам вона не віддає Ані плечей, ні уст, ні персів білосніжних. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Ніхто не варт її любові неземної. А правда ж: ти одна... ти плачеш... я в спокої... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . А що, як . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
|