|
Коли твій друг на всі твої слова Мовчить з презирством, повним гніву й муки, Коли свою правицю відрива Від од твоєї, ніби од гадюки; Коли, ждучи від тебе каяття, З докором він хитає головою, – Ти не кажи: «він хворий, він дитя, Він мучиться безумною журбою»; Ти не кажи: «посів його полон Злоби й безсилля, як огонь подвійний, І дні його – тяжкий, химерний сон...» Невже ти правий? І невже спокійний? Ах, якщо так, він витрима удар, Примирення попросить, впавши в ноги. Та якщо ти святої дружби жар Скористував для злоби і тривоги, Та якщо ти вигадливо цькував Лякливу мрію в хитрім фальшуванні. Із того гордість і забаву мав, В його журбі, в образах і риданні, Та якщо сам ганьби і клевети Ти став луною в час важкий, негожий, Якщо ланцюг йому накинув ти, Віддавши сонното в полон ворожий, І він в тобі впізнав ганьби потік, Всі тайнощі своїм печальним зором, – Тоді йди геть, осуджений навік Ти вироком останнім і суворим.
|