|
Плещуть хвилі Флегетона, Мури тартара тремтять, Дужі огирі Плутона До спокусниць Пеліона Із аїда бога мчать. Та свого уздрівши мужа, Прозерпіна вслід за ним, І ревнива і байдужа, Теж летить шляхом одним. На її шляху коліна Смертний з трепетом схилив Спалахнула Прозерпіна: Зрада вабить і богів. Пекла хмурого цариця Юнака, що ввесь горить, Обняла – і колісниця Вже в аїд коханців мчить. Линуть, хмарою окриті, Бачать вічності луги, Елізей і сумовиті Лети сонні береги. Забуття прийшла хвилина, І немає їй кінця. Мов сп’янівши, Прозерпіна, Без порфіри і вінця, Дужим зборена коханням, Потайну красу – бажанням, Повна млості, віддає, І, скорившись юнакові, Стогне в захваті любові, Та розлука настає. Плещуть хвилі Флегетона, Мури тартара тремтять, Дужі огирі Плутона З Пеліона бога мчать. Потаємною тропою Прозерпіна тихо йде, І щасливця за собою З пекла хмурого веде. І щасливець відчиняє, З пітьми крадучись мерщій, Двері, звідки вилітає Сновидінь оманний рій.
|