|
В надії радісній, що солодко втіша, Коли б повірив я, що в певний час душа, Від тліні втікши десь, в пучини забирає І пам’ять, і любов, і мисль, що не вмирає, – Клянусь! цей світ давно б уже я залишив: Бридкий кумир життя давно б я розтрощив, І полетів би в край безсмертя і свободи, Де гибелі нема, де вічні насолоди, Де в чистоті небес лиш мисль одна сія... Та марно віддаюсь обманній мрії я; Мій ум незгоден, він надію зневажає... Мене за гробом, там, лиш небуття чекає... Це ж як! ніщо? – Ні мисль, ні юних літ любов! Як страшно! На життя дивлюсь я, смутен, знов, І довго хочу жить, щоб довго образ милий Таївся і палав в душі цій посмутнілій.
|