|
Жив на світі цар Микита – Весело, розгульно, сито, Не чинив добра чи зла, І земля його цвіла. Цар трудивсь, не до знемоги, Їв і пив, молився Богу І від різних матерів Сорок дочок натрудив. Сорок юнок, дів чудесних, Сорок янголів небесних, Кожна з них – вершина мрій. Що за ніжка – Боже мій, Темнокосі, несварливі, Очі – диво, голос – диво, Розум – з розуму зведе, Гарні, чемні, та, проте, Хоч усе в них було вдало, Одного не вистачало. Що ж воно, оте одне? Так, пусте, не головне. Чи пусте, чи дуже мало, Все одно – не вистачало. Як подати цей наїв, Щоб не сердити її, Богомільну вперту дуру, Набундючену цензуру? Якби Бог мені поміг! У царівен поміж ніг. Ні, це ясно, зрозуміло, Це не скромно, дуже сміло, – Ось, інакше простелю: У Венери я люблю Груди, ніжки, – що й казати, Та палкий кохання кратер, Ціль бажання. Я про те. Що, ізнов не так?. Пусте!.. Чи пусте, чи дуже мало. Отого й не вистачало У царівен молодих Пустотливих і живих. Їхня з’ява дивом стала, Всіх придворних здивувала, Що за прикрість отака? Батько-цар журу плекав В колі матерів печальних. А від бабок повивальних Як дізнавсь про те народ – Кожен розчепірив рот, Ахав, охав, дивувався, Ну а хто, хоч і сміявся, Тихо і коротку мить, Щоб на каторзі не гнить. Цар своїх придворних кличе, Сум, жалоба на обличчях – Їм дає такий наказ: «Якщо, люди, хтось із вас Грішного дівчат научить, Чи стидні думки озвучить, Або ж тільки натякне Про відсутнє соромне, Чи якусь дурницю скаже, А чи дулю їм покаже, – Жартувати я не звик – Бабам виріжу язик, А мужчинам кара гірша, Те відріжу, що тугіше». Своє слово цар тримав І якщо наказ віддав, Всякий підданець вклонявся, Кожен страхом перейнявся, Небезпеку чув нутром І беріг своє добро. Наперед жінки дрижали, Щоб мужі язик тримали; Думали чоловіки: «Провинились би жінки!» (Видно, серцем були гнівні.) Підросли мої царівни. Жаль їх стало. Цар – у раду, Може, хто надасть пораду: Виклав коротко і ясно, Тихо, пошепки, негласно, Поза вуха своїх слуг. Думу думають бояри, Лікувати як недуг. Сивий радник незабаром Чотки випустив із рук, Кулаком по лобі шмакнув І царю таке вавакнув: «Государю! Світку наш! Я скажу не для забави, Дещо про статеві справи Нагадала старина. Знав колись одну стару я. (Чим вона тепер гендлює? Думаю, не чинить зла.) Баба відьмою була, Всі недуги лікувала, Члени немічні зціляла. Де вона, не маю знать; Відьма діло все поправить: А що треба – те і вставить». «Миттю відьму розшукать! – Грізно мовить цар Микита, Брови зведені сердито: З-під землі її дістать! Якщо ж нас вона обмане, Чого треба не дістане, В добрій справі підведе, Навкруг пальця обведе, – За таке неправе діло Зразу ж, в чистий понеділок, Відьму накажу спалить: І тим небо ублажить». Ось таємно, обережно, По кур’єрській, як належно, По землі у всі кінці Були послані гінці. Скачуть, нишпорять, питають, Відьму для царя шукають. Без вістей минає рік – Цар часу втрачає лік. Аж нарешті молодець, Той, що всім гінцям гонець, Завернув у темний ліс (Видно, вів його сам біс). Бачить він: стоїть хатинка, В ній живе старенька жінка, На правах посла зайшов, Впевнився – таки знайшов. Поклонився відьмі сміло, Доповів цареве діло: Про царівен все, як є, Що їм, бідним, не стає. Відьма вмить все зрозуміла. Випхала за двері тіло, Мовила: «Іди, гонець, Швидко і не озирайся, Озирнешся – начувайся. А за три дні, хай їм грець, Маєш бути тут, на ганку, Тільки, чуєш, – на світанку!» Після відьма двері – клац, Всім, що треба, запаслась, На вуглину ворожила, Так що біса приманила. Для царя у торбі біс Дивну скриньку їй приніс, Повну грішними речами, Що одвіку крутять нами. Там було їх всіх сортів, Розмірів і кольорів, Всі відбірні, кучеряві. Відьма діло добре знала, Кращих сорок відібрала, Їх в серветку загорнула І у скриньку знов замкнула, Срібла кинула гінцю: «Відвези посилку цю!» Їде він. Зоря. Світає. Тіло спочину бажає, Є потреба закусить І горілочки попить: Хлопець мав усе з собою, Вибрав місце під сосною, Ось коня він розгнуздав, Їжу на траві розклав. Кінь жує. Гонець гадає, Яким буде царський дар, Як його відзначить цар. Ну, а скринька що ховає? Що цареві відьма шле? У щілину не побачиш. А цікаво ж! От, задача! Може, хай собі. Але! Тулиться до скриньки вухом – В скриньці тихо, навіть глухо – Не стає в пригоді слух; Нюхає – знайомий дух. Тьху ти! – сплюнув непоштиво, Хоч би глянути на диво. У хлопчини в грудях щем. Скриньку відчинив ключем, Пташки – пурх і полетіли, На гіллі навколо сіли, Хвостиками завертіли. Як тепер пташок зібрать? Може, сухарі їм дать? Сипле крихти – та все марно (Певно, їжа не для них): На гіллі співати гарно, В скриньці знудились вони. Ось плететься повз дорогу Баба зігнута стара (Їй давно прийшла пора), Наш гонець упав у ноги: «Пропаду я без добра! Матінко, рятуй невдаху! От біда! Піду на плаху! Журиться моя душа! Як зловити цих пташат?» Бачить баба – кепське діло. Плюнула і прошипіла: «Промахнувся, хлопче, плачеш, Та не плач і не тужи. Ти їм тільки покажи – Прилетять усі, побачиш». «Дякую!» – гонець сказав. І лиш тільки показав – Пташки миттю прилетіли, Любо у квартиру сіли. Щоб не знати горя знов, Наш гонець на місці скоро В скриньку зачинив всі сорок Й хутко до царя пішов. Як царівнам їх вручили, Ті їх в клітки посадили. Цар на радощах в той день Запросив усіх людей: Тиждень всі бенкетували, Місяць всі відпочивали; Цар бояр нагородив, Відьму теж не обділив: Із кунсткамерної зали Згарок їй в спирту послали (Той, що дивом був із див), Дві єхидни, два скелети Відьмі з того ж кабінету... Не забули і гінця. Казка надійшла кінця. * * *Мене, знаю, обмовляють, А як в очі запитають: Нащо цей безглуздий жарт? Хочу так. А де межа?
|