Повірнице казок старовини, Друг вигадок грайливих і чудових, Тебе я знав у дивні дні весни, У дні утіх і вражень початкових. Я ждав тебе; в вечірній тишині З’являлася, старенька, мов у чарах, Й сідала ти до мене в шушуні, Із брязкальцем, в великих окулярах. Гойдаючи колиску по ночах, Мій юний слух ти співом полонила Й сопілку ту лишила в пелюшках, Що ти її сама заворожила. Мов сон легкий, дитячий вік минув; Ти юнака бездумного кохала; З усіх він муз тебе лиш не забув; Ти в тишині до нього завітала. Але чи той твій образ, твій убір? Як любо ти, раптово як змінилась! Яким огнем усмішка оживилась! Яким огнем блиснув привітний зір! Легкий покров у хвилі непокірній Ледь укривав твій стан напівефірний; Вся в кучерях, у пишному вінку Ти пахощі несла з собою всюди; У жовтому перловому разку, Рум’янились, тремтівши, білі груди...
|