Повірнице казок старовини,
Друг вигадок грайливих і чудових,
Тебе я знав у дивні дні весни,
У дні утіх і вражень початкових.
Я ждав тебе; в вечірній тишині
З’являлася, старенька, мов у чарах,
Й сідала ти до мене в шушуні,
Із брязкальцем, в великих окулярах.
Гойдаючи колиску по ночах,
Мій юний слух ти співом полонила
Й сопілку ту лишила в пелюшках,
Що ти її сама заворожила.
Мов сон легкий, дитячий вік минув;
Ти юнака бездумного кохала;
З усіх він муз тебе лиш не забув;
Ти в тишині до нього завітала.
Але чи той твій образ, твій убір?
Як любо ти, раптово як змінилась!
Яким огнем усмішка оживилась!
Яким огнем блиснув привітний зір!
Легкий покров у хвилі непокірній
Ледь укривав твій стан напівефірний;
Вся в кучерях, у пишному вінку
Ти пахощі несла з собою всюди;
У жовтому перловому разку,
Рум’янились, тремтівши, білі груди...
Євген Дроб’язко?