|
Мій друже, так, – я справді змарнував Дари прихильної природи; Я знав дозвілля, муз натхненних знав І ліні тихі насолоди, Красу лаїс, бенкети, повні гри, І кличі радості щасливі, Скороминучі мирних муз дари, І слави лепети шумливі. Я дружбу знав – і, сповнені надій, Віддав життя їй юні годи, І вірив я за чашею лиш їй В години радості й свободи. Я знав любов не в хмурості сумній, Не в безнадійному блуканні, Я знав любов у розцвітанні мрій, У захваті, в зачаруванні. Розмов палких лишивши блиск і шум, Я знав і труд, і захват зрання, Мені було солодким гордих дум Оте самотнє хвилювання. Минуло все! – застигла в серці кров? Тепер я в голизні їх знаю Життя, і світ, і дружбу, і любов, І досвід гірко проклинаю. Мій жвавий норов пал утратив свій. Душа дедалі більш німіє; Чуттів нема. Так лист дібров легкий В струмках кавказьких кам’яніє. І викривши кумира юних літ, Я бачу привида бридкого. Так що ж тривожить захололий світ Душі, в якій нема нічого? Невже раніше він таким мені Величним, чарівним здавався, Невже у цій ганебній глибині Я світлим серцем утішався! Що ж бачив в нім безумець молодий, До чого прагнув, в сум повитий, Кого ж душею, повною надій, Я не всоромивсь божествити? Перед юрбою линув голос мій – В нім поклик істини свободний, Та для юрби нікчемної смішний Цей голос серця благородний. * * *І скрізь ярмо, сокира чи вінець, Скрізь лиходії чи тирани, . . . . . . . . . . . співець Чи забобонів раб слухняний.
|