Похмурий страже муз, гонитель давній мій, Сьогодні хочу я порушить спокій твій. Не бійся: умислу лихого я не маю, Цензуру ганити я зовсім не бажаю; Що треба Лондону, те рано для Москви. У нас письменники не всі без голови; Думок не притісня цензура їм свавільна, І совісна душа перед тобою вільна. По-перше, щиро я признаюся тобі, Нерідко сам тебе пригадую в журбі: Глупоту світських дам товмачучи у віршах, Хвостова й Буніну читаючи за інших, Ти мусиш проглядать, немов за грішні дні, Бездарні повісті та віршики нудні. Російських авторів усячина хвилює: Той англійський роман з французької лицює, Той оду вимучить і хоче збути з рук, А той трагедію протискує у друк, – До них нам справ нема; тобі ж одне – читати, Хоч позіхай, хоч спи, а мусиш підписати. Так, цензор мученик; захоче часом він Свій розум освіжить; Державін, Карамзін, Руссо, Вольтер, Бюфон – його душі потреба, Проте він змушений, без користі для себе, Прогаяти свій час на вірші брехунів, Що оспівали гай і затишок полів, Та гублячи зв’язок, читай собі помалу, Або вимазуй ще з худющого журналу Глузливі речення, чи лайку при кінці Дотепників, яким свербить на язиці. Та цензор має сан святий громадянина: Отож освічена він мусить буть людина; Він шанувати звик завжди олтар і трон, Та розуму й думкам не чинить перепон. Блюститель тишини, пристойності і правів Не переходить сам приписаних уставів, Закону відданий, вітчизни вірний син, Обов’язки важкі бере на себе він; Корисній Істині шляху не закриває, Живій поезії він пустощі прощає. Свободу маючи, він другом є для муз, У рішенні твердий, в душі не боягуз. А ти що робиш нам, наляканий дурепа? Очима кліпаєш, де розумітись треба, Не смислячи того, мазюкаєш і рвеш, Із примхи власної що біле – чорним звеш; Сатиру – пасквілем, поета – бісом клятим, Глас правди – бунтарем, Куницина – Маратом. Сам вирішив, а ви жалійтеся усі. Хіба це не ганьба, що на святій Русі Ми через тебе книг потрібних не знайдемо? Якщо вже говорить по правді розпочнемо, То, розум вміючи і славу шанувать, Сам государ велить без тебе друкувать. Зостались вірші нам, поеми, тріолети, Балади, баєчки, елегії, куплети, Дозвілля й любощів безвинні почуття, Думок рожевий цвіт, що кане в забуття. О варвар! хто із нас, бідуючи надміру, Не проклинав твою караючу сокиру? Докучним євнухом обходиш ти Парнас, Ні розум, ні думки, які хвилюють нас, Ні стиль співця Пирів, ні мрії благородні, – Ніщо не зігріва чуття твої холодні. Ти скоса дивишся на все, що б не було, Підозрюєш усіх, в усьому бачиш зло. Облиш даремний труд, він зовсім не похвальний: Парнас не монастир і не гарем печальний; Їй-право, коновал, що добре діло знав, Ніколи запалу Пегаса не лишав. Чого злякався ти? Адже хто намір має Осміювать закон і звичай зневажає, – Своєї пильності не виявиш тому, Його обходиш ти, ми знаємо чому, – Рукопис той, повір, у Леті не загине, Без підпису твого розгулює десь нині. Барков кумедних од тобі не посилав, Радіщев, волі друг, цензури не зазнав, І вірші Пушкіна у друку не бували. Що з того? Їх і так десь люди прочитали. А ти своє несеш, і в наш премудрий вік Навряд чи Шаликов надійний чоловік. Чому ж себе і нас ти мучиш без причини? Скажи, а ти читав Наказ Єкатерини? Візьми і прочитай, побачиш в чому суть Твоїх обов’язків, на іншу звернеш путь. В очах монархині сатирик благородний Карав невігласів в комедії народній, Хоч в голові тупій придворного глупця Кутейкін і Христос однакові з лиця. Державін, бич вельмож, коли ще жив на світі, У віршах розвінчав кумири гордовиті; Хемніцер істину, всміхаючись, казав, Наперсник Душеньки двозначно жартував, Кіпріду іноді являв без покривала – Цензура їм тоді ніяк не заважала. Ти щось насупився? Скажи тепер мені, Хіба не рознесли б тебе вони в ці дні? Кого тепер винить? Взірець ти маєш ясний: Днів Олександрових початок це прекрасний. Дізнайся, що змогло тоді письменство дать. На поприщі ума нам сором відступать. В старій глупоті нам не варто зізнаватись. Невже на ті часи ми будемо рівнятись, Коли вітчизну ми назвати не могли, А книга і народ ярмо одне тягли? Ні, ні! минулися оті часи неслави, Коли Росія в нас жила серед темряви. Де славний Карамзін міг лаври заслужить, В цензурі дурня ми не можемо терпіть... Тож краще схаменись і примирися з нами, «Все правда, – скажеш ти, – погоджуюся з вами Та як же цензору по совісті судить? Я змушений того, а чи того жаліть. Звичайно, смішно вам, а я буває плачу, Читаю та хрещусь, мазюкаю навдачу – На все є мода, смак; були в нас, не тепер, В пошані і Руссо, й Бентам, і сам Вольтер, А нині і Міллот потрапив нам на вжиток. Я бідний чоловік; ще й жінка, купа діток...» Що жінка й діти, вір, це превелике зло; Від них усе дурне на світі в нас пішло. Та чим зарадити? Коли вже неможливо До власної сім’ї дістатись полохливо, Коли ти службою потрібен для царя, Хоч би розумного візьми секретаря. Олесь Жолдак ?