|
... Загинув він, Кохання, втіх обранець милий. Круг нього нині сон і тлін, І холод тихої могили. Любив він співи наших дів, Як навесні в тіні дубів Вони кружляли на свободі. Та нині в любім хороводі Вже юнака не чути спів. Старі недавно милувались З його веселощів живих, Напівжурливо посміхались, В розмовах кажучи своїх: «І ми любили хороводи; Блищали в нас також уми. Та з часом зникнуть насолоди, Ти будеш теж такий, як ми. Як нам, о хлопче, в самотині Тобі набридне білий світ». І от вони живі й донині, А він зів’яв у цвіті літ. Без нього друзі бенкетують, Вже іншу кожен полюбив; І рідко, рідко іменують Його в розмовах юних дів. З жінок, колись коханням повних, Одна лиш сльози ллє рясні, І спогад радощів любовних Думками кличе в тишині... Нащо?.. Над водами ясними Гробниць ми бачимо сім ю, Що під хрестами, вже хисткими, Сховалась в древньому гаю. Там край широкої дороги, Де липа вітами шумить. Забувши смуток і тривоги, Юнак закопаний лежить. Даремно блискають зірниці, Чи місяць сяє між зірок, Навкруг холодної гробниці Шепоче ліс, дзюрчить струмок. Даремно вранці по малину Красуня в сонячну годину Іде, і в світлий холод хвиль Лякливо ногу опускає: Юнак в землі. Не викликає. Його ніщо, ніщо звідтіль...
|