|
Мій любий, як несправедливо Мене в думках ревнуєш ти! Я позабув любов бурхливу, Полон зрадливий красоти. Свободи друг миролюбивий, Серед юрби красунь усіх Я, збайдужілий і лінивий, Своїх богів не бачу в них. Їх млосний погляд, щебетання Мене вже владно не зове. Забув я юності кохання І полум’я його живе. Мені вже закохатись трудно, Зітхати ніжно – просто сміх, Надії вірить безрозсудно, Чоловіків дурити гріх. Минув, на жаль, мій час щасливий; Як друг мій, ніжний та примхливий, Як Баратинський, говорю: «Де подругу найти надійну? Любов зазнати де постійну?» Та в лад йому дарма вторю. Лишив я щастя даль безмежну І зрікся почуттів палких. Я став повірник обережний Наївних друзів молодих. Коли закоханий без тями, Ридаючи, немов дитя, Клянеться щирими словами Красуні все віддать життя; Коли в палкім чаду бажання, У захваті бурмоче він Про таємниче дожидання, Про звабний чар нічних годин, І руку другові стискає, І ревність мужа проклинає Чи нагляд матері нудний, – Його запевнення сердечні, Його визнання безкінечні, Я радий слухать, друже мій, Його підтримую я дбало У тій безумній маячні І говорю: таке бувало Зо мною також в оні дні.
|