|
Невже повірить ви могли, Немов Аньєса, в присягання? В якім романі ви знайшли, Щоб вмер зальотник від кохання? Вам проминуло тридцять літ, Ба навіть трохи більш від того. Мені – за двадцять; взнав я світ, Бо мав нагоду й час для цього! Із клятв і сліз тепер сміюсь І витівок не полюбляю; І в вас, напевно, признаюсь, Давно до зрад смаку немає; Ми прохололи й, запевняю, Не личить знов навчатись нам. Кохання вічне – слово дам! – Три тижні щонайбільш триває. Були ми друзі. Вдачу мав Ваш чоловік таки ревниву... Шаленого я з себе вдав, Ви з себе удали цнотливу, Ми поклялися... Та новий Порив розвіяв клятву нашу; Клеона полюбили ви, А я – повірницю Наташу. Ми розійшлись; усе було Добропристойно та лагідно, Життя без чвар тривать могло І після цього дружньо, гідно; Так ні! сьогодні вам кортить В трагічнім тоні говорить Про щось старезно-недоречне Та повертати до життя Покійних рицарів чуття, Кохання їх палке та ґречне. Послухайте – не так це. Я Хоч і поет, та не хлоп’я. Це нам не личить, залишімо Кохання запал молодий – Ви доньці старшенькій своїй, Я брату меншому, й скажімо: З життям їм можна жартувать, Щоб потім сльози проливати; Їм до лиця іще кохать, А нам – хіба що кепкувати.
|