|
Мій друже, по Парнасу брат, Від тебе проза – дар утішний, Та признаюсь, бароне, грішний: Я віршам більше був би рад. Ти знаєш, з кожної нагоди, На березі парнаських вод Любив я ткать поеми, оди, І навіть дивував народ В ляльковому театрі моди. Бувало, що не напишу, Для інших те не Руссю пахне; Про що цензуру не прошу, Щораз Тимковський тільки ахне. Тепер заледве я пишу! Від посту бідна муза чахне, І рідко з нею я грішу. Тепер за славою пустою, Охолоділий, не женусь; Мов муж за гордою жоною, Ліниво вслід їй я тягнусь. Я вже забув її обіти, Одна лиш воля мій кумир, Та я люблю, мої піїти, Щасливий голос ваших лір. Так звідниця, що забуває Пустоти давніх літ своїх, Із усмішкою поглядає На штучки блядей молодих.
|