|
Кінець великого звершився; Нема його, навіки зник. В неволі гаснучи, затьмився Наполеона грізний вік. Він зник, засуджений, немає Любимця славлених побід, Нове потомство виникає, Іде вигнанцеві услід. О ти, чиї діла криваві На цілий світ простерли тінь. Тебе підносячи у славі, – Серед пустинних вод спочинь... Розкішна владаря могила! Над нею, де твій прах лежить, Народів зненависть почила, І промінь вічності горить. Чи то ж орли твої літали Давно над обширом земним, Давно держави упадали В ганьбі, страшний почувши грім? І, скорені примхливій волі, Шуміли горем знамена, Й ти надівав ярмо недолі На всі підвладні племена? Коли, осяяний зорею, За волю світ пішов на бій І галл правицею своєю Кумир повергнув свій старий; Коли в час бунту на майдані У прасі труп царський лежав І в переможному сіянні День волі сонячний вставав, – Тоді в кипінні бур народних Своє призначення ти взрів, В його надіях благородних Ти людство знехтувать волів, Повіривши у згубне щастя, У зачарованості мрій, Ти поривавсь до самовластя В зухвалій певності своїй. І ти оновлення народу, Його ти буйність присмирив, Новонароджена свобода Зніміла, втратила порив; І невситиму влади спрагу Ти напоїв серед рабів, У битви кинув їх ватаги, Їх пута лаврами обвив. І Франція, як здобич слави, Свій полонений зір звела, Великі занедбавши справи, На гідні осуду діла. Ти вів мечі, владар всесильний; Перед тобою світ хиливсь, Європа гибла; сон могильний Над нею в мороці носивсь. І от, в ганебному величчі, На грудях в неї став колос. Тільзіт!., (не зблідне на обличчі При цьому звуці гордий рос) – Тільзіт пихатого героя Востаннє славою вінчав, Та холод миру і покою Щасливця душу хвилював. О гордий! як могло це бути? Хто підштовхнув твій дивний ум? Як серця руського збагнути Не міг ти, повен гордих дум? Великодушного пожару Не зрозумівши, ти гадав, Що миру ми ждемо, як дару; Та пізно руських розгадав... Росіє, бранная царице, Згадай минулого права! Померкни, сонце Австерліца! Палай, звеличена Москва! Прийшли часи тепер новії, Зникай, недовгих днів ганьба! Благослови Москву, Росіє! До гробу – наша боротьба! Заціпенілими руками Схопивши міцно свій вінець, Він прірву бачить під ногами, Він гине, гине під кінець. Біжать Європи чорні сили! Вже закривавлені сніги Падіння їх оповістили, І тануть з ними вороги. І все, мов буря, закипіло; Європа пута розбива; Услід тирану полетіли Племен розгнівані слова. І бачить руку Немезіди, Над ним занесену, титан; І всі до одної обиди Тобі відплачені, тиран! Спокутував він злодіяння, Зло завойовницьких чудес Нудьгою темного вигнання Під хмурим обширом небес. На острів у морській пустелі Північний парус завіта, І мандрівець на дикій скелі Слова примир’я начерта, Де він, у даль звернувши очі, Пригадував – і брязк мечів, І крижаної жах півночі, І синь французьких берегів; Де серед безміру німого, Забувши трон, потомство, він Про сина думав дорогого В журбі, зневірений, один. Нехай презирство затаврує Того, хто злегковажить ним І тінь розвінчану схвилює Докором спізнено-гірким! Хвала! він руському народу Високу долю провістив І вічну світові свободу Із тьми полону заповів.
|