|
Дивлюсь, як безумний, на чорну я шаль, І душу холодну терзає печаль. Колись, у юнацтва добу золоту, Я палко грекиню кохав молоду. Ласкава красуня пестила мене; Та скоро пізнав я нещастя страшне. Одного разу я покликав гостей; До мене постукав мерзенний єврей. «Тут бенкет (шепнув він) веселий шумить; В грекині ж твоєї коханець сидить». Я дав йому грошей, проклявши його, І вірного кликнув раба я мого. Ми вийшли: як вітер, я мчав на коні; І жаль до коханки мовчав у мені. І щойно узрів я грекині поріг, В очах потемніло, увесь я знеміг... У дальню кімнату ступив я один... Красуню мою цілував вірменин. Утративши тяму, меча я схопив... Негідник цілунка свого не скінчив. І довго ногами топтав я мерця, Блідий, на грекиню дививсь без кінця. У згадці лишились благання і кров... Умерла грекиня, умерла любов. З волосся коханки зняв чорну я шаль І витер мовчазно скривавлену сталь. Мій раб, як настала вечірня імла, У хвилі дунайські жбурнув їх тіла. Давно не цілую чудових очей, Давно я не знаю веселих ночей. Дивлюсь, як безумний, на чорну я шаль, І душу холодну терзає печаль.
|