|
Над озером, посеред бору, Відлюдно жив старий монах, Обравши путь собі сувору, В постах, молитвах і трудах. Уже лопатою смиренно Собі могилу старець рив, Уже про смерть благословенну Святих угодників молив. Якось, схилившись до порогу, Анахорет в вечірній час Молився праведному богу. Вже обрій десь темнів і гас, Туман над схилами димився І місяць плив у небесах. Та тут на воду задивився Украй здивований монах. Стоїть, від жаху онімілий, Видіння бачить вдалині: Там раптом хвилі закипіли І знову стихли в тишині... І раптом... з хвилі мовчазлива, Струнка, біліша від снігів, Чудесна випливає діва, Сіда на схилах берегів. І в очі дивиться монаху, І чеше злото мокрих кіс, Святий монах тремтить від страху, Стоїть, неначе в землю вріс. Вона його до себе кличе, Сміється, ніжна і легка, – І, ніби зірка таємнича, У хвилі спіненій зника. Всю ніч не спав монах печальний, Не до молитов старику, І там на озері дзеркальнім Він бачить тінь її легку. Долина знову потемніла, Блищить при місяці вода, І знов русалка сніжнобіла З’явилась, тиха і бліда. Кива лукаво головою І поцілунки шле здаля, Хлюпоче срібною водою, Сміється, плаче, як маля. І стогне ніжно, зазиває: «Монаше, йди сюди, сюди!..» І знову видивом щезає В глибинах темної води. На третій день відлюдник знову, Мов зачарований, сидів, На темну річку і діброву З палкою пристрастю глядів. Зоря діброви взолотила, Нема монаха – от діла! Лиш борода стареча біла По синій річці поплила.
|