|
Я знаю, Лідо, друже мій, Кому в замрії одинокій Ти віддала спочинок свій, До кого схований неспокій Живе тепер в душі твоїй. Тебе пустун лякає милий, Той чародій легенькокрилий; Нелюбий для твоїх очей Холодний, важний Гіменей. Ти молишся не цьому богу, Покірна заклику життя; До тебе ніжні почуття Знайшли неходжену дорогу. Тебе збагнув я, молоду, Вогонь в очах напівзакритих, Обличчя зблідле сумовите І млосну, втомлену ходу. Твій бог не може дати зроду Тих радощів, що в нас живуть, Його таємну нагороду Дівчата скромні бережуть. Він посилає сон мрійливий, Він ворог всіх спокус, принад, Він насолоди друг стидливий, Любові одинокий брат. Коли ти в мороці нічному У муці томишся палкій, Він в серці оживля твойому Рої іще незнаних мрій, Зітхає поруч тебе, Лідо, І гонить в тишині нічній І сни, які вселя Кіпріда, І непорочний супокій. Не довіряючись нікому, Ти хочеш обманить любов. Даремно! – в захваті німому Зітхаєш, мучишся ізнов. Невже у храм свій не загляне Амур, щоб серце вчарувать? Твоя краса, мов квітка, в’яне, Хвилини юності біжать. Невже дарма благаю знову? Зумій себе перемогти, Не вічно будеш ти чудова, Чудова не для себе ти.
|