|
Прощай, улюбленцю богів, Дитя бенкетів і свободи! Отож від наших берегів, Від краю мертвого рабів, Капральства, вигадок і моди Ти їдеш, друже, у Москву, Де насолодам знають ціну, Живуть в дрімоті наяву І завжди люблять переміну. Різноманітністю окрас Москва чарує повсякчас, – Своєю древністю, балами, Своїми дзвонами, церквами, Красою дів полонить нас, Невинних віршиків рядками. Ти там на бенкетах гучних Неробство вгледиш сановите, У окулярах золотих Глупоту, в плетивах легких Манірність, бархатом повиту, Нудьгу картярську поміж них. Всього спостерігач хвилинний, Ти посмієшся, друже мій; Але, прихильник старовинний Веселих лінощів та мрій, Моєму вірний заповіту І волелюбним почуттям, Покинеш марне коло світу І станеш жить для себе сам. Уже, притулок від печалі, Я бачу затишний куток. Кипить в запіненім бокалі Аї холодного струмок; В халатах друзів гурт веселих, В диму лінивому люльок, Гукають, п’ють! – завзятий келих Обходить буйне коло їх, Вирують радощі і сміх; Єгипетські кружляють діви Перед тобою; і мені Вчуваються завзяті співи, Їх зойки, крики голосні; Їх чорні очі променисті, Палких їх танців буревій, – Усе, усе в душі твоїй Чуття розбуджує вогнисті... Але згадай, що тут одна Твого повернення чекає, Що кожну мить вона зітхає; Весь день знеможена, сумна, Замислена, в солодкій мрії, Тихенько плаче під вікном, І поглядає у надії, Від грізних аргусів тайком, На дім, де ми бенкетували З тобою й Вакхом, друже мій, Куди, у полум’ї надій, Її жадання відлітали. Чи скоро ж милого знайдуть Дівочі очі соромливі, Перед любов’ю упадуть Замки жорстокі та ревниві? Чи коло друзів молодих Ти вже забув, наш брате милий? Чи ти повернешся до них? Без тебе ми осиротіли! Де б ти не був, візьми вінець Із рук гарячих любострастя І доведи, що ти знавець В непізнаній науці щастя.
|