|
Аматор мод, друг світу молодий І звичаїв його знавець блискучий, Волієш ти, щоб я притулок свій З усім покинув, що люблю жагуче, Де я живу серед краси і мрій. Як ти, мій друже, я у дні розмаю, Приваблений тим блиском світовим, Губив життя і спокій свій у нім. Та чад його мене сп’янив до краю І повернувся я в свій рідний дім. І признаюсь – мені в стократ миліші Товариші, безжурна їх сім’я, Де ум кипить, де вільний в думах я, Де в суперечках голосних жвавіші Мої думки і вся душа моя, Ніж там, де в’ялих зібрань холод лине, Де ум мовчить, і сонно йдуть хвилини, Де скупість слів і серць байдужий бій, Де Бутурлін для неуків – персона, Де Шеппінг – цар, і у нудьзі все тоне, Де рівні всі у дурості своїй. Цих честолюбців знать мені не диво, Злих без ума, без гордості чванливих. Розгледів я тиранів модних зал, Не хочу їх докорів і похвал!.. Коли поміж Лаїс благочестивих В тугім мундирі неук-генерал Красуням і уважливим і сонним З трудом склада французький мадригал І дивиться з нахабством благосклонним, І всі кругом дрімотливо мовчать, Лиш крутять вус, острогами бряжчать, Та з усміхом бездумним позіхають, – У час отой забутих пустунів Свобода, Вакх і музи пригощають. Не чую я звичайно-гострих слів, Політики смішного лепетання, І зношених не бачу глупаків, Падлюк почесних – неуцтва плодів І містики придворного кривляння. І ти на мить покинь своїх вельмож, І друзів коло ти моїх помнож, О ти, харит любовнику свавільний, Друг лестощів, ядучий балакун, Дотепник, як завжди, небогомільний І, як завжди, філософ і пустун.
|