|
О ти, який воєнний пал З’єднав із щирою душею. (Хоч і російський генерал), З умом, дотепністю своєю; О ти, який, щоранку сам Уставши на військову муку, Читаєш верхи вусачам Улюблену царів науку, Але биттям своїх солдат Не ганьбиш войовничу руку, Як той жорстокосердий кат, – Орлов, ти прав: я забуваю Гусарські мрії золоті І з Соломоном лиш гукаю: Мундир і шабля – суєти! На генерала Кисельова Не покладу своїх надій, Люб’язний він, про те ні слова, Він не лукавий і не злий; За шумним сидячи обідом, Я радий буть його сусідом, До ночі слухать дотеп, жарт; Та він придворний: обіцяння Йому нічого, бач, не варт. Немирні стримавши бажання, Які в душі своїй носив, Сховаюсь в затишку свободи, Пізнаю спів, любов, природу Під тінню дідівських лісів; Над озером, в спокійній хаті, Або в траві густих лугів, Або на пригорку покатім, В бухарській шапці і в халаті, Вславлятиму моїх богів, Чекатиму. – Коли ж устане З одра спокою бог мечів І січі грізний виклик гряне, Тоді покину мир полів; Палкий годованцю Беллони І відданий громадянин! Орлов, я стану у колони Твоїх улюблених дружин; В наметах, у вогні пожарів, З мечем і лірою в руках Рубатись буду я в боях І славити твої удари.
|