|
Тургенєв, опікуне добрий Попів, євреїв і скопців, І дурнів вороже хоробрий, І єзуїтів-шахраїв, І лінощів моїх безплідних, І безтурботних і свобідних, Міцного сну товаришів! Нащо тобі сміяться з мене, Коли рукою я, невчений, По лірі з трепетом пройду І лиш розніженії звуки Кохання, милої нам муки, У тихих струнах я знайду? Віддавши серце для розваги, Я в сні солодкім задрімав. Один ти з лінощами спрагу До праці звично поєднав; Один ти, пристрасний коханець І Соломірської, й хреста1, То йдеш з коханою у танець, То проповідуєш Христа. В Біблійській залі, в лихоманці, Серед розваг і суєти, То рониш Луніну у танці, То сиріт піднімаєш ти; Нероба милий на Парнасі, Забувши про любов, печаль, Куняєш мирно в Арзамасі І спиш у графа де-Лаваль; Через тяжку вагу проходиш Пустих або трудних посад, Один лиш ти і час находиш З моїх поглузувати вад. Не клич мене, обранцю долі, До всіх покинутих трудів, До поетичної неволі, До дбало писаних рядків. То не біда, що у поета Слабенькі вірші ти знайшов! Нехай усмішкою Нінета Мою безжурливу любов Запалить, заспокоїть жартом! Ну, що в нудних трудах отих? Поему і рівнять не варто Із усмішкою уст палких.
1 Хреста, сиріч не Анненського і не Володимирського – а чесного і животворящего (прим. Пушкіна).
|