|
В неробстві тоскному я ліру забував, Фантазія жива уже не хвилювалась, З дарами юності мій геній відлітав, Холонув жар чуттів і серце закривалось. Я знову кликав вас, весни моєї дні, Що в тиші линули, і ніжні, і сумні, Дні дружби чистої, надії та кохання, Коли поезії я взнав зачарування, Та лірі в захваті несміливо звіряв І порив пристрасті, і тихий сум розлуки – А горам шум дібров передавав Задуманої пісні звуки... Даремно! Лінощів мене притиснув гніт, Нудьзі дрімотній я холодній віддавався, Втікав од радощів, від милих аонід І – сльози на очах – зі славою прощався! І враз, мов блискавки стріла, У серці молодість заграла, Душа здригнулась, ожила, Любові сум вона і радощі зазнала. Усе розквітло знов! Життям я трепетав, Природою захоплено впивався, Вільніше дихав я, жвавіше відчував, Добру сміливіш віддавався... Хвала коханню і богам! Знов ліри втішної лунає голос юний, І з трепетом дзвінким воскресли нині струни – Тобі пісні віддам!..
|