|
Велиш мені палать душею: Минуле поверни мені, І чари досвіту ясні З’єднай з вечірньою зорею! Так непомітно вік минає, Із кола безтурботних днів Геть вийти час мені звелів, Та ще й за руку проводжає. Йому скоритися нам слід. Хто не навчивсь в житті зважати На зміну швидкоплинних літ, Той лиш скорботу буде мати. Щасливцям юним залишай Облудні пристрасті години; Якщо живемо дві хвилини – Одну з них розуму віддай. Невже навіки відійшла ти, Пора кохання, перших мрій, Що вміла серце розважати В хвилинній юності моїй? Чекає двічі смерть на нас: Утратити солодкі мрії – От смерть, коли душа німіє! Що після цього скону час? Отак вечірньою порою На схилі днів я сумував, Бо розпрощалися зі мною Ті мрії, що колись плекав. Та дружба в час гіркий страждання Почула й руку подала, Вона подібна до кохання Самою ніжністю була. І я приніс їй мрії рози, Розквітлі в пору молоду, І вслід пішов, та лив я сльози, Що тільки їй услід іду!
|