|
Я знову, юні друзі, поміж вас! Минулися печальні дні розлуки, До брата знов простерлись ваші руки, Ваш славний гурт я бачу в добрий час, Ви всі такі ж, але для серця інші. Уже не ви йому за все миліші, Вже я не той... Так, як і все земне, Пройшла пора веселості ясної, Пройшла навік, і вже понаді мною Життя проміння збліднуло ясне, Веселощі покинули мене. Я, знехтуваний долею гіркою, І сміх, і спокій, і життя гучне – Усе забув, і лиш над головою Звиса покрову видиво сумне... Даремно ви жартуєте в розмові І ніжністю душі на кожнім слові Сон хочете тяжкий мій перервать. Все скінчено, – і пустощі чудові В душі померли – їм не оживать. Щоб загасить мої сумні страждання, Даремно ліру даєте мені; Загинули колишні сподівання, І голос вмер бездушно у струні. Мені з журбою жити однією! Мене печалить день, жахає світ; Піду в ліси, де висне мертвий цвіт – Ненавиджу я радощі душею, В мені застиг їх нетривалий слід, Опали ви, троянд легкі лелітки! Не доцвіли до ночей осяйних, Промчались ви, дні радостей живих, Промчались ви – і тільки сльози свідки, Я в’яну на світанку днів моїх. О друзі! Час настав тяжкій розлуці, Мене забудьте, хай іду я сам, Лишіть мене моїй сердечній муці, Лишіть мене пустелям і сльозам.
|