Лідо, друже мій єдиний,
Чом бува крізь сон легкий,
Після ніжної хвилини,
Чую тихий стогін твій?
Чом у тебе в мить щасливу
Гаснуть погляду вогні,
В тьму ти дивишся тремтливо,
Мов печуть думки сумні,
Чом, коли любов до краю
П’ю в обіймах я твоїх,
Крізь нестяму помічаю
Сльози я в очах сумних.
Ти розгублена й не знаєш,
Я з тобою, чи нема,
Руку холодно стискаєш
І в очах твоїх – зима.
Годі, годі щогодини
Марно сльози проливать,
Мужа тінь із домовини
Безнадійно викликать!
Не устать мерцям з могили,
Сплять вони у тьмі важкій,
Їх не збудить голос милий,
Горя стогін їм чужий.
Не для них – квітки весною,
Шум бенкетів, співи, сміх,
Сльози дружби золотої
І кохання не для них.
Рано друг твій в мить розстання
Смерті подихом зітхнув
І, сп’янілий од кохання,
На грудях твоїх заснув.
Спить обранець твій щасливий,
Не побачить нас йому.
Ми невинні. Зір ревнивий
Не розкрає смерті тьму;
Грім у тиху ніч не гряне,
Тінь не з’явиться сумна,
Перед нами не устане
В муках ревності вона.
Володимир Сосюра?