Лідо, друже мій єдиний, Чом бува крізь сон легкий, Після ніжної хвилини, Чую тихий стогін твій? Чом у тебе в мить щасливу Гаснуть погляду вогні, В тьму ти дивишся тремтливо, Мов печуть думки сумні, Чом, коли любов до краю П’ю в обіймах я твоїх, Крізь нестяму помічаю Сльози я в очах сумних. Ти розгублена й не знаєш, Я з тобою, чи нема, Руку холодно стискаєш І в очах твоїх – зима. Годі, годі щогодини Марно сльози проливать, Мужа тінь із домовини Безнадійно викликать! Не устать мерцям з могили, Сплять вони у тьмі важкій, Їх не збудить голос милий, Горя стогін їм чужий. Не для них – квітки весною, Шум бенкетів, співи, сміх, Сльози дружби золотої І кохання не для них. Рано друг твій в мить розстання Смерті подихом зітхнув І, сп’янілий од кохання, На грудях твоїх заснув. Спить обранець твій щасливий, Не побачить нас йому. Ми невинні. Зір ревнивий Не розкрає смерті тьму; Грім у тиху ніч не гряне, Тінь не з’явиться сумна, Перед нами не устане В муках ревності вона.
|