Вже вісімнадцята весна моя Іде, і, може, це востаннє я З тобою чую тихий шум діброви, Над озером, що хвилями сія. Безжурні дні, чи вернетесь ви знову? З надіями у цвіті юних літ, О друже мій, в новий ми входим світ, Та не одна нас доля там чекає, І різний ми в житті залишим слід. Тебе рука Фортуни осіняє І путь твоя у славі й щасті сяє, – Моя стезя і темна і сумна; Як ніжний цвіт, краса тобі дана, Подобатись чудесний дар природи І вірна вдача й гострий ум швидкий; Ти створений для щасної свободи, Для слави і для здійснених надій. Вони пройшли, немов весняні води, Твої літа – любові ясноцвіть. Щасливий вчора, поспішай любить, Сьогодні будь щасливий безтривожно; Любов не жде – і завтра, якщо можна, Красуню знов ти миртами віншуй. О скільки сліз твій зросить шлях звитяжний! Зрадливий друже, в щасті легковажний, Будь вірний всім – чаруйся і чаруй. Моя ж судьба... Та за сумним туманом Пощо мені майбутній час ховать? Мені не можна вічним жить обманом І в забутті тінь щастя обнімать. Життя моє – одні шляхи журливі, Дві-три весни, коли маленьким був. Не розумів я щастя в дні щасливі; Вони пройшли, та я їх не забув! Вони пройшли, й печальними очами Дивлюсь на путь, залишену навік – Недовгу путь, усипану квітками, Далеких днів веселощів моїх, І сльози ллю, що вже не прийдуть весни, Що марно я горю, як і горів. Твоя зоря – весни зоря чудесна, Моя, на жаль, – зоря осінніх днів. Я знав любов, але не знав надії, Страждав один, безмовно я любив. Безумний сон мої покинув вії, Та мрій печаль я в пам’яті лишив. Душа моя задуми повна й жури, І мариться: на життьовій путі Я на бенкет, на мить, як гість похмурий, З’явлюсь один і згину в самоті. І серця друг не прийде в смертні хвилі, В останню путь не проведе мене І на сумній, покинутій могилі В останній раз з любов’ю не зітхне. Невже в пустині молодість пролине І не мені любові ніжний цвіт? Невже, не знавши щастя, смерть зустріну? Чому, чому з’явився я на світ? Чого чекать? В рядах забутий воїн, Серед юрби загублений співець, Яких дарів в майбутнім я достоїн І щастя-бо який візьму вінець? Соромлюсь я... Приниження доволі В докорах цих. Така моя вже доля! Невже не знати днів мені без хмар? Ні, радість є й в сльозах, що мимоволі Людина ллє. В життя шумливім колі Для щастя друзів мій співучий дар.
|