Вже вісімнадцята весна моя
Іде, і, може, це востаннє я
З тобою чую тихий шум діброви,
Над озером, що хвилями сія.
Безжурні дні, чи вернетесь ви знову?
З надіями у цвіті юних літ,
О друже мій, в новий ми входим світ,
Та не одна нас доля там чекає,
І різний ми в житті залишим слід.
Тебе рука Фортуни осіняє
І путь твоя у славі й щасті сяє, –
Моя стезя і темна і сумна;
Як ніжний цвіт, краса тобі дана,
Подобатись чудесний дар природи
І вірна вдача й гострий ум швидкий;
Ти створений для щасної свободи,
Для слави і для здійснених надій.
Вони пройшли, немов весняні води,
Твої літа – любові ясноцвіть.
Щасливий вчора, поспішай любить,
Сьогодні будь щасливий безтривожно;
Любов не жде – і завтра, якщо можна,
Красуню знов ти миртами віншуй.
О скільки сліз твій зросить шлях звитяжний!
Зрадливий друже, в щасті легковажний,
Будь вірний всім – чаруйся і чаруй.

Моя ж судьба... Та за сумним туманом
Пощо мені майбутній час ховать?
Мені не можна вічним жить обманом
І в забутті тінь щастя обнімать.
Життя моє – одні шляхи журливі,
Дві-три весни, коли маленьким був.
Не розумів я щастя в дні щасливі;
Вони пройшли, та я їх не забув!
Вони пройшли, й печальними очами
Дивлюсь на путь, залишену навік –
Недовгу путь, усипану квітками,
Далеких днів веселощів моїх,
І сльози ллю, що вже не прийдуть весни,
Що марно я горю, як і горів.

Твоя зоря – весни зоря чудесна,
Моя, на жаль, – зоря осінніх днів.
Я знав любов, але не знав надії,
Страждав один, безмовно я любив.
Безумний сон мої покинув вії,
Та мрій печаль я в пам’яті лишив.
Душа моя задуми повна й жури,
І мариться: на життьовій путі
Я на бенкет, на мить, як гість похмурий,
З’явлюсь один і згину в самоті.
І серця друг не прийде в смертні хвилі,
В останню путь не проведе мене
І на сумній, покинутій могилі
В останній раз з любов’ю не зітхне.
Невже в пустині молодість пролине
І не мені любові ніжний цвіт?
Невже, не знавши щастя, смерть зустріну?
Чому, чому з’явився я на світ?
Чого чекать? В рядах забутий воїн,
Серед юрби загублений співець,
Яких дарів в майбутнім я достоїн
І щастя-бо який візьму вінець?

Соромлюсь я... Приниження доволі
В докорах цих. Така моя вже доля!
Невже не знати днів мені без хмар?
Ні, радість є й в сльозах, що мимоволі
Людина ллє. В життя шумливім колі
Для щастя друзів мій співучий дар.
Володимир Сосюра?