|
Тобі, наперснице Венери, Тобі, котрій сам Купідон І діти жвавої Цітери Прикрасили квітками трон. Котрої лагідні манери, Усмішка, погляд, ніжний тон Ще красномовніш, ніж Вольтери, Нам проповідують закон І Арістіпів, і Гліцери, – Тобі привітливий уклін, Кохання спів і ліри дзвін. Шлю геть Платонові химери, Попавши в твій святий полон, Я в мудрій вірі, як в печері, Анакреонів і Нінон: Та... лиш одкрив частково двері. Я бачу: сердиться Зенон, І сива рать його сердита: І мудрий друг вина Катон, І раб нудний Епафродіта, Сенека, навіть Ціцерон Кричать: «Ти лжеш, профан! бо мука – Для смертних щастя запорука!» Я згоден, друзі: плач либонь І справді кращим є від сміх; Страждать – чудесна це утіха; Порада це хоч не чудна, Але для мене зайва здавна, Бо мудра – боже, бережи! Дорожче нам вечеря славна Від дюжин мудреців, їй-право; Я вам не дався у полон. Похмурий зойк з усіх сторон. Та хай кричать на супостата, Їх суперечки – часу втрата: До них хто піде на поклон? Люблю я доброго Сократа! Він миру шанував закон, На береги не рвався дальні, Любив театри, учти, жон; Він забував про їжу й сон, Він у Аспазії в вітальні (Тому був свідком сам Платон), Мов раб в покірності благальній, Зітхав частенько у хітон, І з усміхом їй, безпечальній, Шептав: «Все привид, лжа і сон: І мудрість, і народ, і слава; Що ж істина? Лише забава, Повір: одна любов не сон!» Вклонявсь любові вітрогон! І нею... бідная Ксантіпа! Твій муж, сумісник Арістіпа, До неба піднятий на трон. Проте, на милих гнів зваливши Злий цинік, втіхи осудивши, Самотній, в крузі заборон, Прожив життя своє, мов сон. Йдучи за діжкою пустою Услід за мудрістю сліпою, Дивак осліп від перепон; І, воду черпавши рукою, Пустив він щастя між долонь.
|