Нехай поет із найманим кадилом Ганяється за щастям гомінким, Цей світ страшний мені. Шляхом стемнілим Мій вік іде, не вславлений ніким. Нехай співці шумливими хвалами Напівбогам несуть безсмертя в дар, Мій голос тихий. Звучними піснями Не прожену спокою тихий чар. Хай про любов веде Овідій спів, І не дає спокою Цітерея; Не принесуть амури щасних днів: Я славлю сон, безцінний дар Морфея. Я вас навчу, як можна в тишині Розкошувать в міцнім солодкім сні. Прийди, о Лінь! прийди в мою пустиню! Тут прохолода люба й супокій. В одній тобі вбачаю я богиню; Тут є притулок гості молодій. Як тихо скрізь – пішов докучний галас За мій поріг; розчинене вікно Прозоре затінило полотно. У темній ніші сутінь заховалась, І денне світло ледь сяга туди. Ось мій диван. Прийди в притулок миру; Я бранець твій, царице, назавжди. Все, все твоє. Бери і фарбу й ліру, Навчай мене, пером моїм води. А ви, прихильники моєї музи, Що зрадили любові ніжні узи, Що, звісно, замість влади на землі, Воліли б сон в ранковій тихій млі. О мудреці! Схиляюсь перед вами, Морфея трон поезії квітками Лише для вас у пісні обів’ю, Я тільки вам цю пісню віддаю. Тож усміхом поблажливої згоди Прийміть цей спів, пророцтво насолоди. Чи ви забутись хочете на час, Призначений природою для вас, У любій тиші, в сутінках дрімливих, В обіймах мрій, чудових і грайливих? В село, в село, під любий мирний дах, Де можна жити, вік турбот не знавши! Там просто рай; та що у тих містах, Де крик і гук лінивців мучать завше! Так, згоден я: ще можна в них ловить З красунею розваг коротку мить, У моднім світі в хустку позіхати, Ніч на балу в бучній юрбі кружляти, Та де там скуштувати розкіш снів? Настала ніч – заснути б я хотів, Ошуканий примарами нічними, Та вже дивись – у сяйві ліхтарів Четвіркою шалених рисаків, Гримить вночі колісьми золотими, Летить Пиха під вікнами моїми. Ледь задрімав – знов вулиця двигтить, На бал нудний Розвага знов летить... О боже мій! невже цього ще мало! Щоб їх безсоння мукою терзало, Лягають тут. Он сонце вже зійшло, А де мій сон? В село, мерщій в село! Там темний гай листочків тріпотінням, В полях струмки таємним дзюркотінням. Ланів, долин дрімливий супокій – Все на селі нам снів навіє рій, О мирний сон від ночі і до ранку! Один безсонний півень на світанку, Прокинувшись, щосили закричить. Він небезпечний, може він збудить. Отож нехай пишаються в сералі Курей султани пишні та зухвалі, Або селян скликають на лани: Нас ваблять сни, міцні, солодкі сни. Щасливий той, хто може міцно спати, Без цих карет та півнів-крикунів! Не думайте, проте, блаженством снів В неробстві цілий вік розкошувати, Сільські картини бачачи навкруг. А що ж таке? Я раджу, панство, рух! Похвальна лінь, та наслідок немилий. Дивіться, Кліт на подушках, безсилий, Сидить весь вік, розпещений, слабий, З нудьги й подагри кволий та сумний. Настане день; нещасний ледь сповзає З важким кректанням з ліжка на диван, Весь день сидить; коли ж нічний туман І землю й небо в морок повиває, На ліжко знов повзе з дивана Кліт. Чи зможе ніч він провести як слід, В спокійнім сні, у щасті сновидіння? Ні! сон йому не радість, а боління; Йому Морфей не маки покладе, Правицею закриє млосні очі, Година за годиною пройде – Повільний час у хмурій пітьмі ночі. Не хочу вам, як спільний друг Бершу, Порадить рух, що гоїть всі страждання: Упертий плуг, невтомне полювання. Ні, я в гаї лінивця запрошу: О друже мій, як ранок сходить щасно! Серед ланів, крізь лісу тьмяну тінь Як юний день нам сяє гордо, ясно! Дзюрчать струмки, прямують в далечінь, Їх береги виблискують безмовні; Роса на травах срібно блискотить; Озера сплять, ще сном ранковим повні. О любі друзі, посох свій візьміть, Ідіть у ліс, блукайте по долині. На пагорбку спиніться, на вершині, І ви вночі заснете, повні сил. Лиш тільки мла укриє небосхил, Ми стрінемо п’янку відраду нашу; Веселий бог наллє нам пінну чашу, І царствуй, Вакх, з усім двором своїм. Та стримано чаркуйте, друзі, з ним: Три склянки іскрометними струмками Налийте вщерть і випийте до дна, Та любий Ком з надутими щоками Хай стукати до нас не почина. Його вітаю тільки за обідом, Але опівдні дружньо віддалю Його дари, хоч як я їх люблю, Бо ввечері дружу з його сусідом. Вечерю геть – святий тому закон, Хто над усе спокійний любить сон. Тікайте ви, примхливі друзі ліні, Від сновидінь привабливої тіні! Не спіть удень: чекає горе вас, Коли ви спати звикли повсякчас. Де спокій ваш? Чатує небезпека, І справжній сон від вас уже далеко. Не знаєте веселих давніх мрій; Ваш цілий вік – важка, нестерпна мука, Сумний ваш сон, сумна із ним розлука. Минають дні у темряві глухій. Якщо ж у гаї, біля водоспаду, Що, із гори спадаючи, кипить, Чарівний сон, віщуючи відраду, На дикий берег потай прилетить, Запне ваш зір заслоною важкою, Обійме вас, і тихою рукою На вогкий мох нахилить і приспить, – Солодку млость навіють шумні води. Хай спокій ваш триває довгий час, Позаздрю й я хвилинам насолоди. Чи вам узимку трапилось хоч раз, При тихім світлі пізнім, самотою, Збувати час вечірньою порою? Як тихо скрізь; берези більш нема; Вкриває вікна повагом пітьма, На стелі тінь, хитаючись, блукає, Світліє жар, і синюватий дим, Мов пар легкий, у комині зникає; І от жезлом невидимим своїм Морфей усе імлою запинає. Темніє зір; «Кандід» із ваших рук Додолу впав; рука на стіл звалилась, І голова на груди вам скотилась. Дрімоти мир поволі все укрив: Цей сон миліший нам від інших снів! Коханий друже! Любий мій Морфею! Ти гоїв муки владою своєю! Тобі складати жертви я любив, І ти жерця давно благословив. Чи я забуду час дитинства милий, І ті хвилини давні, золоті, Коли в кутку, сховавшись в самоті, Я закликав, чекав тебе, всесилий?.. Я балакучий, може, та одні Ці спогади плекаю і донині. Як про бабусю змовчати мені, Про ночі таємничі й чарівні, Коли вона в чіпці, в старім одінні, Молитвою злих духів прожене, І перехрестить повагом мене, І пошепки розповідати стане Про упирів, про подвиги Бови! Від жаху я не ворухнусь бувало, Сховаюся мерщій під простирало, Не почуваю ніг і голови. Під образом каганчик простий з глини Освітлював їй зморшки в ці хвилини, Антик – прабаби древньої чепець, І рот, де вже зубів лишилось мало, – Все страхом мимовільним обіймало. Я тріпотів – і тихо під кінець Мене дрімотне щастя повивало. Тоді юрбою снів крилатих рій До мене линув, повен юних мрій, І чаклуни з чаклунками злітали, Омани уві сні мені снували, Мене підносив порив дивних дум. У диких хащах, в муромській пустині Навстріч Полкани мчали і Добрині. В химерних снах кружляв дитячий ум... Та ви минули, ночі дивовижні, І юності крилатий вік настав... О дайте-но Альбана пензлі ніжні, Вже я кохання радощі зазнав... Та де ж воно? У захваті зростало І раптом вмить од захвату розтало. Прокинувсь я; дивлюся в далечінь, Шукаю дня; то все в пітьмі пропало, І навкруги снується ночі тінь. Мій сон міцний! Безжурний сон Парнаса, Я з мукою вночі не прагну рим, Не бачу вік ні Феба, ні Пегаса, Ні сивих муз із їх двором старим. Я не герой, без лаврів не сумую, Спокоєм я щасливим не торгую, Не видиться мені запеклий бій; Я не багач – і пес, що з люті виє, Не прожене тебе, чарівна мріє! Я не злочинець, в пітьмі мовчазній До мене в снах не з’являться примари, Що до дітей їх вбивчі кличуть чари, І в пізній час блідий, жахливий страх Не хмуриться понуро в головах. Марія Пригара ?