|
Всихає у нудній неволі Життя ще не розквітлий цвіт, І юність відліта поволі, І слід її – печалі слід. За всі страждання нагороди Я спрагло жду, і все дарма: Не знає серце насолоди І щастя жданого нема. В життя ще тільки на порозі Я нетерпляче в даль зорив: «Там насолода!» Та в тривозі Я за примарою летів. Розкривши золотії крила Краси чудової, як сон, Кохання юне полетіло, Звучи в солодкий свій полон, Я вслід... Але мета мінлива, Мета жадана геть летить... Коли ж, окрилена й щаслива. Ти прийдеш, насолоди мить? Коли ж світильник зазоріє, Для днів щасливих возсія, І шлях мій посміхом зогріє Ясна супутниця моя?!
|