|
Я думав, що любов погасла вогняна, Що серце не горить бентежною жагою, Що дружба радісна, як зірка провідна, Страждальця привела до пристані спокою. Я думав досягти надійних берегів, Дивитись віддалік, показувать рукою На парус змучених плавців, Грозою несених страшною. «Стократ блажен, – я говорив, – Чий вік, і вільний і прекрасний, Як вік весни промчався ясний, Хто в муках пристрасті не млів, В любові хто не був нещасний Не знав печальних кайданів. Блажен! та я у кращій долі. Я мук закови розірвав, Я знов у дружбі... я на волі – Й життя захмаренеє поле Веселий блиск зачарував!» Та що я говорив... нещасний! Хвилину я заснув в непевній тишині, Але сумна любов таїлася в мені, Не погасав мій пал всечасний. На бенкет кликаний, до друзів запальних, Хотів на давній лад легку настроїть ліру, Знов оспівать хотів принадниць молодих, Бенкети, Вакха і Дельфіру. Даремно!., я мовчав; німа рука моя Лежала, стомлена, на лірі неслухняній, Я все іще горів – і в тій журбі останній На втіхи юності здаля дивився я. Любов, отруто, що я п’ю, Тікай, як привид марного чекання, Не спалюй душу ти мою, Вогонь болючого жадання. Летіте, привиди... Амуре, я не твій, Віддай всі радощі, віддай ти спокій мій... Забути дай мені усі страждання й болі, Чи дай іще летіть надії по світах, Дозволь іще заснуть і в тяжких кайданах Зітхати по солодкій волі.
|