|
Піднявся шум; я чую в ранній час У самоті сопілчине квиління, І з мрією любові якось враз Моє останнє зникло сновидіння. Скотився морок із небес нічний, Зійшла зоря, вже сяє день блідий – А скрізь глухе навколо запустіння... Її нема... до рідних берегів, Де мила йшла під вечір, вже ходив я, На березі, на зелені лугів Я не знайшов ніде її слідів, Ніде ознак прекрасної не стрів я. Йдучи в задумі, в глушині лісів, Я викликав той образ, серцю милий, Я звав її – і голос мій безсилий Пусті долини в далечінь несли. Я підійшов, у мрії ще незнаній. Де струмені не кваплячись текли, Не трепетав в них образ незрівнянний. Нема її... До милої весни – Я попрощавсь з душею дорогою. З беріз і лип холодною рукою Зняла вже осінь весь убір рясний. Вона шумить в дібровах опустілих, Там день і ніч кружляє жовтий лист, Стоїть туман на нивах пожовтілих, І чується раптовий вітру свист. Поля, горби, діброви кучеряві! Святої охоронці тишини І свідки ви минулих днів забави! Забуті ви... до любої весни!
|