|
Пустуне у вінку Ерати і Венери, До володінь своїх чи ж ти це, день при дні, В маєток звеш мене – між Пінда і Цітери, Де ніжився Тібулл, Мелецький і Парні? Тобі, улюбленцю самого Аполлона, Під ліру їх ладнать легку дуду свою: Веселі пустощі і німфи Гелікона Колиску люляли щасливую твою. Любити друзів з щирістю простою, В мовчанні почувать, чаруючись красою – Ось мій талан; за ним іду я; та стривай, Мій любий, змилуйсь наді мною, Від мене рим не вимагай! Не вічно тішитись в осліпленні приємнім: От світло істини, без суєти суєт. Я вірив, з доброти, у захваті таємнім, У шепіт мрії: ти поет, – І, так зневаживши розумні всі поради, Куплети, знай, низав, не мислячи про вади. Себе дитячими цяцьками веселив; Прихильник Бахуса, тверезий між п’яними, Вино оспівував словами водяними; Замріяних Дорід і славив, і сварив, Та дружбі плів вінок, і дружба позіхала, І вірші сонні ті спросоння величала... Але пестив мене недовго Аполлон! Душі прискучили парнаські ті забави; Недовго снились ви, о мрії муз і слави; І строгим досвідом перерваний був сон. Заснувши між троянд, на тернах я проснувся, Побачив, що іще не генія печать – Охота смертная на римах лепетать; Вірш порівнявши твій з моїми – посміхнувся... І – годі вже писать.
|