IП’ятнадцять літ минає – Красуня розквітає, Миліша від лілей. Весь вигляд чарівливий, І подих уст манливий, Манливий зір очей, Рум’янець полохливий, Несмілий дрож грудей – Все юність їй дарує. Вже Лілу не чарує Танок веселих дів. Над плином ручаїв Вона в лісах таїться, Щоб плакать і журиться, – Ерот її зустрів. Коли ж вночі утому На ліжечку простому Втишає Лілі сон, Коли склепить зіниці, Щоб мрії-чарівниці Іти без перепон, Їй сон дає нагоду Зазнати насолоду, І з уст летить: «Філон!» IIТо ж хто в печері темній З тобою спочива, В знемозі, всім приємній, Все серце відкрива? Отож ти вже вкусила Кохання дивний плід, Від хвилювання, Ліло, Пашить твій милий вид. З бентежного тремтіння Твоя шумує кров, І радісно веління Амура слухать знов. О ніжності палкої, Офіро, не згасай В нічному супокої І ранок зустрічай! Для вас ручай грайливий У темряву сховавсь, І місяць полохливий У тумани прибравсь; Троянди нахилились, Щоб дахом вкрити вас; І вітри затаїлись, Бо це – кохання час... IIIХто ж поблизу печери В рясній траві лежить, На жертвеник Венери З досадою зорить? Нічні зігнулись квіти До волохатих ніг, І погляд сумовитий, Під ріжками заліг. То фавн, похмурий житель Лісів і гір крутих, Набридливий гонитель Пастушок молодих. Любимця Купідона – Прекрасного Філона Суперником він був... І от зітхання щастя З притулку любострастя, Знемоги зойк почув. В мовчанці нещасливий Страждання келих п є, І в заздрості злостивій Горючі сльози ллє. Та ось ночей світило Зайшло в глибінь лісів, Денниця провістила, Що ранку час наспів; Зефір здійнявсь крилатий – І фавн біжить крізь бір Свою печаль сховати На скелях диких гір. IVСама на ранок Ліла, Солодких повна мрій, Отам, де гай густий, Утомлено ходила. «О мороку нічний, О місяцю ясний, Коли ж ваш час наспіє? Чи скоро в тумані Наш праліс засиніє В західній далині?» Та шурхіт за плечима Почувся їй глухий, Враз – виблиснув очима Фавн, житель лісовий! Як вітерець у гаї, Мерщій вона тікає; А він жене її. І ось тремтлива Ліла Зненацька оголила Всі таїни свої; Вітрець цілує ніжно Розкриті груди їй, Нога в красі усій Відкрилась білосніжна. Пастушка з усіх ніг Мчить, шелестить травою, Та чує фавна біг Все ближче за собою, І подих вогняний Вже відчува на спині... Дарма тікать дівчині: Піймає фавн лихий! Та от ручай прудкий, Красуню хвиля вкрила: Вода – її могила... Ні! Є рятунок їй. VЕроти легкокрилі Й Кіпріди ніжний син На поміч юній Лілі Летять з усіх сторін; Всі кинули Цітеру, І мирних сіл Венеру Із пінних хвиль беруть, В відлюднену печеру – Кохання храм – несуть. І ось уже з коханим П’є радощі вона, І пристрасним зітханням Відповіда луна... Заснула тихо Ліла, – Знемога чарівна. І вже нічне світило З-за хмар не вирина. VIЗ сумною головою Нещасний бог лісів Вечірньою порою Над берегом бродив: «Прощай навік, кохання! В журбі пролине вік!» – Він мовив, і зітхання Летіли над потік. Та з лісу враз рум’яний З’явився перед ним Сатир, страшенно п’яний, Із глеком круговим; Додому він дороги Навпомацки шукав, Свої козлині ноги Ледь-ледь пересував; Ішов, ішов – зіткнувся Із фавном, подививсь, Зі сміхом відсахнувся, До нього прихиливсь... «О брате мій коханий! – Гукнув сатир старий. – Який це край незнаний, Де шлях прослався мій?» – «Ох! – мовив фавн: – Дочасно Мої зів’яли дні! Я покохав нещасно, Нема життя мені». – «Сумуєш ти? Ероту Скоривсь, як бачу я? Ввело тебе в турботу Примхливе немовля? Чи ж справді? Забуття ти У глеці почерпай, Не бійся перелляти, По вінця наливай!» І піна засіяла І на краях шипить, І з першого фіала Геть Купідон летить. VIIХто ж, дерзкий, володіє Красою у цей час? Невірна, хто ж то сміє Торкати раз у раз Їй груди любострасні, Зітхати, умлівать, Служить красі прекрасній І в захваті вмирать? Ти зрадила? О Ліло! Спіши кохати сміло, А потім зраджуй знов. VIIIМинувся захват, щастя, Мов ранком тихий сон; Де тайни любострастя? Де ніжний Палемон? О Ліло! в’януть рози – Кохання цвіт п’янкий: Скуштуй же смуток, сльози І терену шпильки. Роки пливуть рікою, Летять за днями дні, І старість з сивиною Страхає в далині. Амур уже з поклоном Сказав «прощай!» красі, Слідом за Купідоном Утіхи зникли всі. Пастушка в лісі бродить Самотня та сумна, – І фавна там знаходить. Побачила вона: Філософ козлоногий Під липою лежав, Вінок надів на роги, Фіал в руках держав І ліньки осушав. Хоч фавн і не принада Для Ліли був в свій час, Тепер за фавна радо Взялась вона ураз: Підкралася, втопила У нього погляд свій І вже було до діла Не так далеко їй. Та з посмішкою злою Фавн свій фіал налив, Хитнувши головою, Таке проголосив: «Ні, марні намагання! Ти інших обирай; Є мудрості пора, Бувало ти мене Доводила до шалу, Бувало спокушало Видіння чарівне, До тебе з любострастя Колись мене тягло, Бувало... та, на щастя, Минулось, що було».
|