|
За лісом, у сяйві яснім янтаря, Спокійно погасла вечірня зоря. І простір змовкає імлистий; На річку спадає нічна каламуть, Ліниво грядою хмарини пливуть. І місяць між них золотистий. Там панцир чавунний лежить на горбі, Поламана піка в тяжкій боротьбі, І щит під шоломом іржавим. В мох рицарські шпори утнулись міцні, Недвижні, лиш місяць пливе в тишині. Над ними у блиску кривавім. Кінь ходить поволі навколо горба, В очах не вогонь, а велика журба, Він голову бранну схиляє. Б’ючи копитами каміння долин, На панцир той дивиться кінь лиш один І стогне, неначе ридає. Іде подорожній, блукаючи в тьмі, Надії несе він у серці німі, Схилившись на костур дорожній. На горб той виходить, в невидиму даль Він дивиться, мовчки іржависту сталь Ногою штовхає, тривожний. І зблід подорожній – кольчуги дзвенять І рицарські кості в них грізно звучать, В долину шолом покотився. В нім череп ховався... При звуці отім Кінь скочив на горб у пориві однім, Заржав і в журбі похилився. Йде знов подорожній в густій темноті, Здається, що кості хрустять на путі... На ранок зірниця зіходить – Убитий в бою неподвижно лежить, І панцир завмер, і шолом не дзвенить, І кінь біля вбитого ходить.
|