|
Вечірня заграва згасала в темній хвилі, На хмурій Ельбі все німе було кругом, І місяць проглядав крізь хмари побілілі Стуманеним чолом; Уже на заході, повитий густо млою, Розтанув небосхил у синяві морській. Сидів Наполеон над дикою скалою Один у тьмі нічній. Терзався ум його над цим пустельним морем, Він для Європи знов у мріях цеп кував І, дивлячися в даль своїм похмурим зором, Розлючено шептав: «Навколо все у мертвім сні почило, На річку тіні налягли нічні, Не випливе ніхто вже на човні, Не виє звір голодний на могилі, З думками я один в самотині... Чи скоро вже, запінена човнами. Покірна хвиля понесе мене, І тихих вод сонливість розжене? Хвилюйся, ніч, над Ельби берегами, Захмар обличчя місяця ясне! Там ждуть мене хоробрії дружини. Уже зійшлись, зімкнулися у стрій! І світ уже в заковах – бранець мій! Іду до вас через морські рівнини І гряну знов, як грізний буревій! І бій спахне! за галльськими орлами, З мечем в руках побіда полетить, Кривавий струм в долинах закипить, І трони в прах повергну я громами. Європи щит розсиплеться умить!.. Та все навкруг у мертвім сні почило, На річку тіні налягли нічні, Не випливе ніхто вже на човні, Не виє звір голодний на могилі – З думками я один в самотині... О щастя! звабник і губитель, І ти сховалося, як плин солодких снів, У бурях тайний мій хранитель І мій пестун із юних днів! Недавно дивною тропою Мене до трону ти вело І вкрило смілою рукою Рясними лаврами чоло! Хіба давно мені народи Несли покірно дань свободи, Схиливши прапори свої; Гриміли навкруги бої, І слава в сяйві наді мною Летіла птахом чарівним?.. Та хмара грозова нависла над Москвою, І грянув помсти грім!.. О царю півночі! Ти двинув грізні сили, І гибель вслід пішла кривавим прапорам, Упав на землю велетень безкрилий, І мир землі, і радість небесам, Мене ж – ганьба і сором вкрили! Мені розбито щит дзвінкий, Шолом не сяє в полі брані; В траві ржавіє меч стальний, Тускніє у тумані. Навколо тишина. Вночі, край берегів Дарма вчуваю я і смерті завивання, І брязк, і грізний блиск мечів, І впалих зойки та стогнання – То плескіт хвиль морських тривожить хворий слух; Замовк у битвах клич знайомий, Боїв кривавих тихнуть громи, І факел мстивості потух. Та час уже близький! Гряде він днем суворим! Уже летять човни, де грізний трон стоїть; І мла густішає над морем І, згубним блискаючи зором, Поблідлий заколот на палубі сидить. Жахайся, Галліє! Європо! помсти хочу! Ридай, твій бич повстав – несе для тебе жах, Все згине, – і тоді, в руїнах серед ночі, Царем я сяду на гробах!» Замовк. На небесах блукали хмурі тіні, І місяць, з дальніх хмар відпливши в простір синій, На захід світло лив – блідий, тремтливий слід, І вранішня зоря сіяла в океані, І човен пробігав у сивому тумані Під скель ельбійських грізний звід. І Галлія тебе, тиране, осінила; Втікали з трепетом взаконені царі. Але чи бачиш ти? День гасне, тьма покрила Лице палаюче зорі, Панує тишина над сивою водою, Хмурніють небеса, надходить грозовій, Все змовкло... Тож тремти! загибель над тобою, І неясний ще жереб твій!
|